Розділ 36. Козир.

Наступного дня вони зустрілися в офісі Дем’яна. Стіл був завалений паперами, ноутбуками й флешками. За вікном Київ прокидався: шум машин, перші проблиски сонця над Дніпром.

— Ми маємо щось більше, ніж просто фінансові махінації, — бурмотів Дем’ян, гортаючи документи. — Суддя може знайти зачіпки, щоб це відкинути. Нам потрібне щось… що поставить крапку.

Софія уважно розглядала старі роздруківки, коли раптом її пальці зупинилися.
— Зачекай. Ось тут. Дивись.

Вона показала на звіт про переказ коштів. Там фігурувало ім’я одного чиновника — людини, яка публічно клялася у своїй “незаплямованій репутації”.

— Якщо ці гроші пішли йому, — тихо сказала Софія, — це прямий доказ корупції. І не просто корупції. Це скандал, який зруйнує половину її зв’язків.

Дем’ян нахилився над документами. Його очі спалахнули.
— Ти розумієш, що це? Це не просто доказ. Це кінець її імперії.

Софія усміхнулася, хоч усередині все стискалося від напруги.
— Але якщо ми це використаємо, вона не зупиниться. Вона почне війну, справжню.

— Вона вже почала, — твердо відповів Дем’ян. — А ми лише відповідаємо.

Він узяв аркуш і поклав його поверх усіх інших.
— Ось наш козир.

Вони зустрілися поглядами. У цих очах була і втома, і страх, і водночас щось нове — віра.

Софія глибоко вдихнула.
— Тоді ми повинні підготуватися. Не лише юридично. Психологічно теж. Бо після цього дороги назад не буде.

— І я не хочу дороги назад, — тихо сказав Дем’ян.

На мить у кімнаті запанувала тиша, яку заповнив лише їхній спільний подих. А потім вони знову схилилися над документами — союзники, партнери, ті, хто стояв на межі вирішальної битви.