Розділ 35. Після бурі.

Вечірній Київ був у вогнях, але для Софії місто здавалося неприродно гучним. Після суду журналісти буквально переслідували їх, камери миготіли, питання сипалися одне за одним. Дем’ян відвіз її додому на машині, не кажучи зайвого слова.

Коли двері зачинилися за їхніми спинами, Софія врешті зірвала маску спокою. Вона опустилася на диван, закривши обличчя руками.
— Вона виставила мене посміховиськом… вони всі тепер будуть говорити тільки про це…

Дем’ян сів поруч.
— Ні, — тихо відповів він. — Вони говоритимуть про твою силу.

Вона знизала плечима, не вірячи.
— Я була на межі. Якщо б голос здригнувся — усе пропало б.

Він нахилився ближче, м’яко відводячи її руки від обличчя.
— Софіє… Ти була блискучою. Ти вистояла там, де інші зламалися б.

Її очі блиснули сльозами. Вона різко відвернулася.
— Я ненавиджу, що вони змушують мене відчувати себе слабкою.

— Бути вразливою — це не слабкість, — відповів він тихо, але впевнено. — Це чесність. І в цьому твоя сила.

Він простягнув руку й торкнувся її щоки. Дотик був теплим, несподівано ніжним. Софія завмерла, відчуваючи, як всередині стискається щось давно забуте.

Вона подивилася йому у вічі. Там не було гордині, не було холодної маски адвоката. Лише щирість і турбота.

І цього разу саме вона нахилилася першою, вклавши свій біль і вдячність у поцілунок. Не палкий, як минулого разу, а м’який і глибокий, наче обіцянка.

Коли вони відступили, Софія прошепотіла:
— Якщо ти й далі так дивитимешся на мене… я перестану боятися всього.

Дем’ян усміхнувся.
— Саме цього я й хочу.