Розділ 34. Особистий удар.

Суд тривав другий день. Атмосфера в залі була напруженою, мов перед грозою. Дем’ян тримався впевнено, Софія сиділа поруч, уважно стежачи за ходом процесу.

Коли слово надали стороні Гриценко, її адвокат вийшов уперед із хижою усмішкою.
— Ваша честь, дозвольте поставити кілька питань пані Софії Вербицької, яка виступає радником у цій справі.

Софія підняла підборіддя, встала і підійшла до трибуни.

— Пані Вербицька, — почав адвокат, — ви так гаряче захищаєте пана Коваленка. Але чи не правда, що вашій родині вже доводилося мати справи з судом?

У залі піднявся шепіт. Софія відчула, як серце стискається. Вона говорить про старі борги батька, ті, що тягнулися роками й стали причиною багатьох труднощів.

— Це не має відношення до справи, — твердо сказала вона.

Адвокат удавано здивувався.
— Як же? Ви ж самі заявляєте, що захищаєте “чесність і справедливість”. Чи може людина з таким тягарем у минулому вчити нас моралі?

Гриценко сиділа з легкою усмішкою, спостерігаючи за тим, як журналісти вже швидко друкували заголовки.

Софія відчула на собі сотні очей. Її щоки спалахнули, але вона зібрала всю силу волі.

— Так, у моєї родини були проблеми, — сказала вона чітко. — Але це лише доводить: ми знаємо, що таке несправедливість, і тому боремося з нею. І я не дозволю використовувати моє минуле як зброю проти правди, яку ми довели тут.

У залі запанувала тиша. Навіть суддя зробив невеликий кивок, визнаючи силу її слів.

Дем’ян дивився на неї так, ніби вперше бачив справжню велич. Гриценко ж уперше втратила самовладання — її усмішка зникла, а пальці нервово постукали по столу.

Софія повернулася на своє місце й відчула, як Дем’ян торкнувся її руки під столом. Ледь помітно. Але це було більше, ніж будь-які слова.