Розділ 32. Союз

Київ гудів, мов вулик. Усі говорили про справу Коваленка. Одні називали його зрадником, інші — героєм. Але найгірше було те, що навіть близькі колеги почали відвертатися, побоюючись, що репутація Дем’яна потягне їх на дно.

Софія бачила, як це його болить, хоча він намагався не показувати.

— Вони завжди тягнуться до сильних, — сказала вона, подаючи йому горнятко кави. — А зараз ти стоїш один проти імперії.

Він гірко посміхнувся.
— І ти вважаєш, що це битва, яку можна виграти?

Софія злегка нахилилася вперед.
— Це битва, яку ми виграємо. Разом.

Дем’ян подивився на неї здивовано.
— Ти розумієш, у що втручаєшся?

— Так. Але я не збираюся залишати тебе самого.

Він замовк, і в його очах уперше з’явився проблиск полегшення.

Того ж вечора вони сиділи за столом, заваленим документами. Софія переглядала тексти законів, готувала нотатки, перевіряла кожен рядок фінансових звітів. Її гострий розум та юридична хватка виявилися не менш цінними за досвід Дем’яна.

— Ти швидше знаходиш слабкі місця, ніж деякі мої партнери у фірмі, — сказав він, трохи жартома.

— Тому що я хочу, щоб правда перемогла, — відповіла вона серйозно. — І тому що я вірю в тебе.

Його пальці ковзнули по її руці, ковзаючи по лінії долоні. І Софія відчула: тепер це вже не просто справа. Це їхня спільна війна.

Коли за вікном розвиднілося, вони закінчили першу стратегію.
— Отже, ми подаємо зустрічний позов, — підсумував Дем’ян. — А ти… ти будеш поруч, коли почнеться суд?

— Я буду там, — твердо сказала Софія. — І цього разу ми не дамо їй жодного шансу.

Їхні погляди зустрілися — союз був укладений. Не на папері, не під підписами, а в серцях.