Розділ 30. Перший дотик.

Після довгих годин у невеличкому офісі вони вийшли разом. Київ уже занурився в ніч, вулиці сяяли ліхтарями, а десь здалеку долинала музика з літніх терас.

Софія йшла поруч із Дем’яном мовчки, стискаючи теку з доказами. У голові все ще вирувало: страх, полегшення, вдячність. Але поряд із цим — щось більше, сильніше.

На Подолі, біля старої кам’яниці, він зупинився.
— Софіє, — тихо промовив він, — я знаю, що зробив багато помилок. Але є одна річ, про яку я не можу мовчати.

Вона підняла на нього очі. Вуличне світло торкалося його обличчя, і він здавався водночас сильним і вразливим.

— Я намагався боротися з цим почуттям, — його голос злегка тремтів, — але кожного разу, коли ти поруч, я розумію, що не можу.

Софія завмерла. Серце билося так швидко, що їй здавалося — ось-ось вистрибне з грудей.
— Дем’яне…

Він зробив крок ближче, і тепер між ними залишалося лише кілька сантиметрів.
— Якщо я помиляюся, зупини мене.

Вона не зупинила.

Його губи торкнулися її губ несміливо, обережно, наче боялися розбити крихку мить. Але Софія відповіла — і поцілунок поглибився, став упевненішим, справжнім. Усе навколо зникло: і нічний Київ, і шум автомобілів, і небезпеки, що чатували на них.

Тільки він. Тільки вона.

Коли вони відступили один від одного, обидва ледь дихали. Софія усміхнулася крізь сльози, що раптово навернулися.
— Ти заплутав мені все життя.

— І сам у ньому заплутався, — тихо відповів Дем’ян. — Але вперше мені це подобається.