"Більше ніж упередження "
Розділ 25. Двір.
— Їдьмо, — сказав Дем’ян, коли вони після роботи зустрілися біля кав’ярні.
— Куди? — насторожено спитала Софія.
— Побачиш.
Його впевненість дратувала й інтригувала водночас. Вона вагалася, але врешті погодилася.
Вони їхали вузькими вулицями старого Києва, поки авто не зупинилося біля непоказного будинку. Сірий фасад, облуплена штукатурка, невеликий двір із гойдалкою, що скрипіла на вітрі.
— І що це? — запитала вона, виходячи з машини.
— Моє дитинство, — відповів Дем’ян.
Він пройшов уперед і торкнувся рукою старої цегли.
— Тут я виріс. Тут я вперше побився з хлопцями через дрібниці. Тут мама навчала мене вірити у справедливість, навіть коли світ здавався несправедливим.
Софія мовчала. У його голосі звучала така щирість, якої вона раніше не чула.
— Чому ви це показуєте мені? — тихо спитала вона.
Він подивився прямо їй у очі.
— Бо ви єдина, перед ким я хочу бути справжнім.
Її серце здригнулося. Вона не знала, що відповісти. Навколо них було тихо, тільки скрипіла стара гойдалка й ледь чутно шуміло місто десь позаду.
— Дем’яне… — почала вона, але замовкла. Слова застрягли в горлі.
Він наблизився на крок.
— Я не прошу нічого. Лише дозволу бути поруч.
Софія відчула, як її стіни, зведені роками, починають тріщати.
Вона кивнула, і це був, мабуть, найщиріший її жест за весь час.
#1473 в Сучасна проза
#6393 в Любовні романи
Відредаговано: 05.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
