Розділ 24. Зізнання.

Ніч була тиха, Київ за вікном повільно засинав, а у вітальні Вербицьких панувала звична атмосфера — чай, плед і нескінченні розмови. Марта гортає журнал, Аліса робить нотатки для університету.

Софія сиділа осторонь, ніби розгублена. У руках — чашка, яка давно охолола.

— Ну? — перша порушила тишу Марта. — Сьогодні він знову був?

Софія підвела на неї очі.
— Так.

— І? — обидві сестри нахилилися ближче, як у дитинстві, коли чекали на її розповідь.

Софія зробила глибокий вдих.
— Ми зустрілися на терасі. Над Дніпром. Він… був інший. Не той, як у суді. Не той, якого всі бачать.

Аліса обережно поставила ручку.
— А який?

— Справжній, — тихо відповіла Софія. — І саме це мене лякає найбільше.

У кімнаті запала тиша. Лише годинник відмірював секунди.

Марта не витримала й радісно вигукнула:
— Ти закохалася!

— Я… — Софія хотіла заперечити, але слова застрягли. Вона опустила очі. — Можливо.

Аліса м’яко всміхнулася.
— Софіє, це не злочин — відчувати. Ти ж завжди борешся за правду, навіть коли боляче. Може, тепер час поборотися за власне серце?

Софія підвела голову. В очах її сестер світилася щира підтримка. І вперше за довгий час вона відчула, що не сама у своєму сум’ятті.

— Я боюся, — зізналася вона. — Боюся втратити себе.

Марта обійняла її за плечі.
— Ти ніколи не втратиш себе. Але якщо втратиш шанс на любов — шкодуватимеш завжди.

Софія всміхнулася крізь сум. Вона не сказала більше ні слова, але знала: назад дороги вже немає.