Розділ 23. Над Дніпром.

Сонце повільно хилилося до обрію, фарбуючи небо у відтінки рожевого й золотого. Київ розгортався перед очима у всій своїй красі: мости, вогні, річка, що текла поважно й велично. На одній із терас у центрі міста Софія стояла біля перил, вдихаючи прохолодне повітря.

Вона прийшла раніше. Чекати було важче, ніж вона гадала.

— Ви не змінюєте своїх звичок, — почувся позаду голос.

Софія озирнулася. Дем’ян ішов до неї, тримаючи в руках дві кави у паперових стаканчиках. У звичайному пальті, без краватки й суворості. Його усмішка була майже невимушеною.

— А ви завжди запізнюєтеся? — спитала вона, приховуючи внутрішнє хвилювання.

— Лише тоді, коли боюся, що мене виженуть, — віджартувався він і простягнув їй каву.

Вона взяла. Їхні пальці ледь торкнулися одне одного, і ця мить затягнулася довше, ніж мала б.

Вони стояли поруч, дивлячись на Дніпро. Місто повільно запалювало вечірні вогні.

— Тут гарно, — сказала Софія, більше для того, щоб щось сказати.

— Гарно, — погодився він. — Але зараз це місце гарне не через вид.

Вона різко повернулася до нього:
— Ви весь час граєте словами.

— А ви весь час ставите стіни, — відповів він так само швидко.

Її серце забилося гучніше. В його голосі не було насмішки, лише відвертість. Це було небезпечніше за будь-який флірт.

— Софіє, — він наблизився на півкроку. — Я не хочу вас змінювати. Я хочу знати, яка ви насправді.

Вона відчула, як ковток кави застряг у горлі. Вітер із Дніпра розвівав її волосся, і на мить їй здалося, що все місто завмерло, щоб почути її відповідь.

Але замість відповіді вона відвернулася й сказала:
— Це небезпечно.

— Життя небезпечне, — тихо відповів він.

Між ними знову виникла тиша, та цього разу вона була не холодною, а наповненою очікуванням.