Розділ 22. Нічні ритми.

— Ти йдеш? — Аліса тримала в руках блискучу сукню й хитро примружувалася. — Кажуть, там буде пів Києва.

Софія вагалася. Після важкого дня їй хотілося тиші. Але думка про те, що Марта піде сама, не давала спокою.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Але я залишусь ненадовго.

Вечірка проходила в старому лофті на Подолі. Усередині — мерехтіння лампочок, дим від кальяну, ритми електронної музики й натовп, що сміявся й танцював. Софія відразу відчула себе чужою серед цієї безтурботності.

І саме в цей момент вона його побачила.

Дем’ян стояв біля бару в колі друзів. У джинсах, чорній сорочці з закоченими рукавами й без жодної офіційності. Його сміх був гучним, щирим, зовсім не схожим на ту стриману маску, яку він носив у суді.

Софія зупинилася. Серце стислося — від несподіванки чи від того, що вона бачила вперше: Дем’ян справжній.

— Софіє? — він помітив її майже одразу. Його здивування змінилося усмішкою. — Ви тут?

— Випадковість, — відповіла вона, намагаючись зберегти холодний тон.

— У Києві нічого не буває випадковим, — віджартувався він.

Його друзі вже звернули увагу, і хтось із них підморгнув. Дем’ян жестом запросив її ближче, але Софія хитнула головою.

— Я не для цього сюди прийшла.

— А для чого? — він зробив крок у її бік. У шумі вечірки його голос звучав напрочуд близько.

— Щоб вивести сестру, коли вона нап’ється, — різко відповіла вона.

Він засміявся, і цей сміх збентежив її більше, ніж будь-які слова.
— Тоді дозволь бодай пригостити тебе кавою завтра.

— А якщо я відмовлю?

— Тоді я все одно чекатиму, — серйозно сказав він.

Аліса вже кликала її на танцпол, але Софія стояла, не знаючи, як відірватися від цього погляду. Місто шуміло, вечірка вирувала, а між ними виникала зовсім інша тиша.