Розділ 20. Місто після битви.

Судова справа завершилася пізно ввечері. Софія вийшла з будівлі втомлена, але з тією ж холодною впевненістю, що завжди. Проте всередині все ще відлунював день — кожне слово, кожен обмін поглядами з Дем’яном.

Вона вирішила йти пішки. Осінній Київ світився жовтими ліхтарями, асфальт блищав після дощу, а десь здалеку долинали акорди вуличних музикантів. Хрещатик повільно засинав, переходячи з галасливого дня у спокійний вечір.

Вона зупинилася біля книгарні, де вони зустрічалися кілька днів тому, і ледь усміхнулася сама собі. Але варто було зробити ще кілька кроків, як позаду пролунало:

— Софіє.

Вона обернулася.
Дем’ян.

Він ішов без тієї ділової маски, у пальті, з розстібнутою краваткою. Його погляд був трохи втомлений, але теплий.

— Схоже, ми знову йдемо однією дорогою, — сказав він із легким натяком на усмішку.

— Київ маленький, — відповіла вона майже автоматично.

— Ви повторюєтеся, — підколов він лагідно.

Вони йшли поруч. Мовчання не здавалося чужим — радше наповненим. Ліхтарі малювали золоті відблиски на його волоссі, а музикант на розі грав щось ніжне, майже меланхолійне.

— Сьогодні ви були… безжальною, — тихо промовив Дем’ян.

— Це робота, — знизала плечима Софія. — Інакше ніяк.

— А я думав, що ви вмієте бути м’якшою, — його голос був теплішим, ніж треба було.

Вона різко зупинилася.
— Дем’яне, ви шукаєте там, де нічого немає.

Він теж зупинився, уважно дивлячись на неї.
— А якщо я бачу те, що ви намагаєтеся сховати?

Її подих збився. Київ навколо зник: не було ні музикантів, ні перехожих — лише вони, двоє на мокрому асфальті.

Вона відвернулася, щоб приховати власне хвилювання.
— Доброї ночі.

І пішла далі, залишивши його стояти під ліхтарем. Але кроки були важкі, а серце билося так, що вона знала: втекти від цього вже неможливо.