Розділ 19. Зал суду

Софія ввійшла до зали суду, як завжди впевнено, з папкою документів під рукою. Її кроки лунали рівно, голосно й чітко — ніби сама земля під ногами знала, що вона тут господиня.

Та варто було побачити його — Дем’яна — у строгому сірому костюмі, спокійного й холодного, як завжди, як серце на мить здригнулося. І вона одразу ж зненавиділа себе за це.

— Пані адвокат, — кивнув він їй з тією легкістю, яка водночас дратувала й зачаровувала.

— Пане Коваленко, — відповіла вона холодно, займаючи своє місце.

Суддя дав знак почати слухання. Атмосфера миттєво змінилася: замість затишної кав’ярні — холодні стіни, замість півусмішок — сухі формулювання, замість м’яких поглядів — удари словами.

Вони обмінювалися репліками, як шпагами. Софія вправно вела аргументацію, Дем’ян — жорстко відбивався. І кожна їхня фраза звучала так, ніби це була не лише боротьба за справу, а й прихована перевірка одне одного.

— Ваш клієнт не надав жодних доказів, що спростували б наші твердження, — голос Софії був холодний, але очі блиснули вогнем.

— Пані Софіє, — відповів Дем’ян, дивлячись прямо на неї, — ваші аргументи звучать красиво, але суд оперує фактами, а не красномовністю.

У залі навіть кілька слухачів затамували подих.

Суддя кілька разів мусив зупиняти їх, аби дискусія не перетворилася на словесний двобій. Та обидва чудово знали: вони б’ються не лише за перемогу у справі. Це була гра нервів.

Але в якийсь момент, коли Софія простягнула йому документи, їхні пальці ледь торкнулися. І ця мить була швидкою, як іскра, але відгукнулася сильніше, ніж будь-який виграний аргумент.

Вона вдала, що нічого не сталося. Він — теж.
Але обидва знали: межа, яку вони тримали так довго, починає тріщати.