Розділ 17. Книги й тиша.

Книгарня на Подолі була одним із улюблених місць Софії. Тут пахло кавою, свіжим папером і тихим щастям. Після важкого тижня переговорів вона вирішила сховатися серед полиць, гортати романи й хоч трохи забути про робочі війни.

Вона зупинилася біля стелажа з класикою. Її пальці ковзнули по палітурках — Емелі Бронте,  Джейн Остін. І саме коли вона потягнулася до нового видання «Гордості і упередження», чиясь рука торкнулася тієї ж книжки.

Софія підняла очі.

— Знову ви? — вирвалося в неї.

Перед нею стояв Дем’ян. Без костюма, без ділової маски — у темному светрі й пальті. Його волосся було трохи розкуйовджене, а на обличчі — легка втома.

— А ви, бачу, завжди вибираєте класичні баталії, — сказав він з усмішкою, ледь торкнувшись книжки.

— Це краще, ніж ваші бізнес-звіти, — кинула вона, але голос звучав м’якше, ніж зазвичай.

— Хмм… — він нахилив голову. — Знаєте, я читав цю книгу в університеті. Містер Дарсі мені тоді здавався нестерпним.

— А тепер? — Софія здивувалася.

— Тепер я думаю, що він просто не вмів говорити те, що відчував, — відповів Дем’ян, і його погляд на мить став зовсім відвертим.

Софія замовкла. Вперше за довгий час вона відчула, що не знає, що відповісти.

Вони ще трохи блукали між полицями, ніби випадково йдучи в одному напрямку. Софія знайшла збірку поезії, він — книгу з історії Києва. І щоразу, коли вони зустрічалися поглядом, тиша між ними була зовсім не незручною — радше наповненою.

Коли вона вже йшла до каси, Дем’ян тихо сказав:
— Я пригощу вас кавою. Якщо дозволите.

Софія хотіла відмовити, як завжди. Але цього разу зупинилася.
— Лише кавою.

Він усміхнувся.
— Домовились.

І вони вийшли разом, залишивши за собою тишу книгарні, яка здавалася свідком чогось нового.