Розділ 16. У пастці переговорів.

Кабінет засідань був наповнений сонячним світлом, що пробивалося крізь великі вікна. Київ шумів за склом, але тут, у просторій кімнаті з дерев’яним столом і бездоганно білими стінами, панувала інша атмосфера — тиша перед штормом.

Софія вже сиділа зі своїми колегами, гортаючи документи. Вона знала: сьогоднішні переговори будуть жорсткими. Але найбільше вона хвилювалася не через цифри чи умови контракту.

Двері відчинилися.

І він увійшов.

Дем’ян. Його костюм сидів бездоганно, рухи були впевненими, а вираз обличчя — холодним. Та коли їхні очі зустрілися, Софія помітила ледь помітну зміну: мить вагання, яку він швидко сховав за професійною маскою.

— Доброго дня, — його голос був рівний, але в ньому бриніло щось, що вловила лише вона.

— Доброго, — відповіла Софія так само офіційно, відкриваючи папку.

Переговори почалися. Обидві сторони сперечалися про умови договору: штрафні санкції, терміни виконання, деталі контракту. Софія чітко викладала аргументи, її голос звучав упевнено й холодно.

Але щоразу, коли Дем’ян відповідав, вона відчувала, як її серце б’ється швидше. Він кидав виклик кожному її слову, і водночас його погляд ніби казав: «Я пам’ятаю нашу розмову. Ти не тільки юрист. Ти — жінка, яка може мене перемогти».

— Ваші умови надто жорсткі, — сказала Софія, схрестивши руки. — Це ставить наших клієнтів у завідомо програшне становище.

— А ваші, — холодно відрізав Дем’ян, — надто м’які. Ви дивитеся на ситуацію з ідеалістичної точки зору, Софіє.

— А ви, як завжди, цинік, — вирвалося в неї раніше, ніж вона встигла зупинитися.

У залі зависла тиша. Колеги перевели погляди то на Софію, то на Дем’яна.

Він нахилив голову, і в його очах на мить промайнув блиск, схожий на усмішку.
— Можливо. Але циніки іноді бачать речі такими, якими вони є.

Софія вдихнула глибше, щоб не зірватися. Її пальці стиснули ручку так сильно, що та ледь не зламалася.

Коли зустріч закінчилася, обидві сторони вийшли з кабінету, обмінюючись формальними словами. Софія залишилася ще на хвилину, збираючи свої документи.

Вона відчула, що хтось зупинився поруч. Підняла очі.

Дем’ян.

— Гарна гра, Софіє, — сказав він тихо, так, щоб ніхто більше не почув. — Але ти ж знаєш, що ми не завжди будемо ворогами.

Вона зустріла його погляд.
— Це ще треба довести.

Їхні очі затрималися одне на одному трохи довше, ніж належало. І в цій тиші, між холодними стінами кабінету, вони обоє зрозуміли: наступна їхня зустріч уже не буде просто професійною.