Розділ 14. Випадкова зустріч

Вечірнє місто зітхало після напруженого дня. Ліхтарі вже горіли, віддзеркалюючись у вологому асфальті після короткого дощу. Київ жив своїм ритмом: хтось поспішав додому, хтось сідав у кав’ярнях на Подолі, а хтось просто блукав вулицями.

Софія вийшла з офісу пізно. Їй потрібне було повітря, аби відпустити напругу дня. Вона йшла Хрещатиком, тримаючи в руках парасолю, хоч дощ уже стих.

— Софіє?

Вона зупинилася. Голос був знайомим. Вона обернулася — і побачила Дем’яна. Він стояв поруч із кав’ярнею, тримаючи в руках стаканчик еспресо. Без офіційного костюма, у простому пальті й темному светрі він виглядав інакше — майже звичайним.

— Не думав зустріти вас тут, — сказав він, зробивши крок ближче.

— Київ маленький, — спокійно відповіла вона, хоча серце знову закалатало швидше. — Іноді навіть надто маленький.

Він посміхнувся куточком губ.
— Ви завжди так відповідаєте — коротко й колко?

— Тільки тим, хто цього заслуговує.

Дем’ян засміявся. Його сміх був несподівано теплим, без тієї холодної маски, яку він носив на роботі.

— Хочете кави? — запитав він, показавши на кав’ярню. — У них тут гарячий шоколад кращий, ніж у будь-якому ресторані.

Софія вагалася. Це була дурна ідея — сісти з ним за один стіл. Вона ж клялася собі тримати дистанцію. Але врешті кивнула.

Вони сіли біля вікна. За склом пропливав вечірній Київ: закохані пари, компанії студентів, туристи з парасольками. Усередині ж панувала тиша, запах какао й тепло.

— Знаєте, — тихо почав Дем’ян, обертаючи чашку в руках, — іноді я думаю, що ми з вами більше схожі, ніж хочемо визнавати.

Софія підняла брову.
— Це ви після сьогоднішнього засідання так вирішили?

— Саме після нього. Ви б’єтеся за свою справу так само, як я. Без страху. І… це мені подобається.

Її щоки зрадницьки спалахнули, але вона вдавала байдужість.
— А мені подобається вигравати.

Він нахилився ближче, його голос став нижчим, майже довірливим:
— Можливо, нам не завжди треба бути ворогами.

Її серце пропустило удар. Але перш ніж вона встигла відповісти, до кав’ярні увірвалася група галасливих студентів, і напружений момент розтанув.

Софія піднялася.
— Дякую за каву. Гарячий шоколад і справді чудовий.

— То ще зустрінемось, — промовив він, не як виклик, а майже як обіцянку.

Вона вийшла на вулицю, вдихнула холодне повітря й усміхнулася сама собі. У Києві справді було надто тісно, щоб уникнути Дем’яна.