Розділ 13. У стінах закону.

Ранкове місто було іншим — замість романтичних вогнів ночі його наповнював шум транспорту, поспіх людей, запах кави з маленьких вуличних кіосків. Софія йшла знайомою дорогою до юридичної фірми, тримаючи в руках горнятко латте.

Буденність зазвичай повертала її на землю. Але сьогодні щось було інакше. Вона ловила себе на тому, що думає не про справи, не про клієнтів, а про слова Дем’яна.

У холі фірми, як завжди, панував рух: секретарки друкували, молодші юристи носили папки, телефони дзвонили. Софія кивнула кільком колегам і прямувала до свого кабінету, коли її зупинив директор:

— Софіє, сьогодні у нас важлива справа. Потрібна ваша присутність на зустрічі з представниками іншої фірми.

Вона зупинилася.
— З якої саме?

— «Оріон Лігал». Ви ж знаєте, їхній провідний юрист завжди грає жорстко.

Софія відчула, як серце зробило різкий удар.
Не може бути…

Через півгодини вона сиділа в залі засідань. Великі вікна відкривали вид на центр Києва, столи були заставлені папками й ноутбуками. Атмосфера була діловою, майже холодною.

І саме в цю холодність увійшов він.

Дем’ян. У бездоганному темному костюмі, з серйозним виразом обличчя, наче нічної розмови на балконі ніколи й не було. Він пройшов до столу впевненим кроком, поклав папку й привітався сухим «Доброго ранку».

Софія відчула, як у неї всередині змішалися гнів і щось зовсім інше, від чого їй стало неспокійно.

Він кинув на неї короткий погляд — холодний, офіційний.

Вчора він дивився інакше…

— Отже, — почав Дем’ян, відкриваючи документи, — пропоную перейти одразу до суті справи.

Софія стиснула ручку у своїй руці так сильно, що та ледь не тріснула. Вона знала: цей день стане випробуванням — і для її професійності, і для її серця.
 

Перш за все, — почав Дем’ян, спокійно перегортаючи документи, — ваша сторона вимагає занадто багато. Умови контракту не відповідають ринковим.

— А ваша сторона, — відказала Софія рівним, але гострим тоном, — забуває про законодавчі обмеження. Якщо ми погодимося на ваші умови, компанія ризикує опинитися під штрафами.

Він підняв брову й глянув на неї з тією самою сумішшю скепсису й виклику, яку вона вже бачила в його очах.

— Ви думаєте, що зможете мене зупинити, Софіє? — спокійно кинув Дем’ян, хоча це «ви» звучало майже як особисте «ти».

— Я не думаю, — вона злегка усміхнулася, нахиляючись вперед. — Я знаю.

У кімнаті стало тихо, навіть колеги на мить перестали шурхотіти паперами. Напруга між ними відчувалася настільки сильно, що всі ніби боялися її перервати.

Софія розкрила свій блокнот і, не відводячи погляду від Дем’яна, процитувала статтю закону. Її голос був чітким, впевненим.

— Якщо ви підпишете вашу версію контракту, — завершила вона, — через пів року ваш клієнт втратить більше, ніж зараз хоче заощадити.

Дем’ян зробив паузу. Потім повільно посміхнувся — ледве помітно, але так, що це знову збентежило Софію.

— Вражає, — сказав він. — Ви підготувалися краще, ніж я очікував.

— Це моя робота, — холодно відповіла вона. — Не менше, ніж ваша.

Він відкинувся на спинку крісла, дивлячись на неї довгим поглядом. У ньому було щось більше, ніж ділова оцінка — але Софія вдавала, що не помічає.

— Гаразд, — нарешті сказав Дем’ян. — Пропоную перерву.

Колеги зашурхотіли стільцями, але Софія залишилася сидіти, гортаючи папери. І лише коли всі вийшли з кімнати, він нахилився ближче й прошепотів:

— Вчора ви виглядали інакше, Софіє. Ніжніше.

Вона підняла голову, серце шалено закалатало, але обличчя залишалося непроникним.

— А сьогодні я — адвокат. І не забудьте цього.

Він тихо засміявся й вийшов.

Софія залишилася сама. Їй потрібно було готуватися далі, але руки зрадницьки тремтіли. Вона знала: це протистояння тільки починається.