Розділ 12. Дорога додому

Вечірка поволі згасала. У залі ще звучала музика, але люди розходилися групами, сміх і голоси розчинялися в нічному повітрі. Софія стояла поруч із сестрами, які захоплено щебетали про те, хто з ким танцював і що говорив.

Катерина сяяла:
— Ви бачили, як Олексій дивився на мене? Я певна, він завтра напише.

Марта закотила очі, але усміхнулася:
— Усі ви однакові, тільки й думаєте про смс після танців.

Софія мовчала. Вона майже не слухала їхніх слів. У голові крутилися інші речення: “Я не такий, яким здаюся”.

Вони вийшли на вулицю. Київ огортав прохолодою й блиском нічних вогнів. На стоянці чекав таксі.

Сестри сіли всередину, збуджено обговорюючи враження від вечора. Софія притулилася до вікна. Місто пропливало за склом: освітлені вітрини кав’ярень, темні сквери, жовті ліхтарі. Їй подобалося дивитися на Київ уночі — він завжди здавався трохи іншим, ніж удень: відвертішим, чеснішим.

— Софіє, — озвалася Катерина, — ти була просто неймовірна на танцполі. Ми всі дивилися, навіть ті, хто не танцював.

— Особливо він, — підморгнула Марта.

Софія відвела очі.
— Це був просто танець, — відповіла вона сухо.

Але руки ще пам’ятали міцність його плеча, а серце — як вони збилися в ритм під скрипки.

Таксі мчало нічним Хрещатиком. Сестри засміялися з якоїсь дрібниці, але Софія чула їхні голоси, наче здалеку. У голові знову і знову лунали його слова.
“Я не такий, яким здаюся”.

— Софіє? — запитала Катерина. — Ти задумалася.

— Просто втомилася, — відповіла вона й заплющила очі, приховуючи правду.

Вона знала: ця ніч залишиться з нею надовго.