Розділ 11. Балкон.

Холодне нічне повітря огорнуло Софію, щойно вона вийшла на балкон. Київ розгортався перед нею у вогнях — блиск вулиць, мерехтіння мостів, віддалене сяйво Хрещатика.

Вона сперлася на балюстраду, намагаючись заспокоїти серце після танцю.
Що це взагалі було? Чому саме він?

— Ви тікаєте? — пролунав позаду знайомий голос.

Софія обернулася й побачила Дем’яна. Він стояв у дверному прорізі, тримаючи в руках келих із червоним вином.

— Я не тікаю, — відповіла вона. — Просто... треба було повітря.

— У вас гарно виходить робити вигляд, ніби все під контролем.

Вона склала руки на грудях.
— А у вас гарно виходить грати роль зарозумілого юриста.

Дем’ян тихо засміявся.
— Здивовані?

— Мене нічим не можна здивувати, — різко сказала вона, але відчула, що бреше навіть собі.

Він підійшов ближче, його постать у темному костюмі здавалася частиною нічної сцени.
— Софіє, — промовив він повільно, — я не такий, яким здаюся.

Вона звела брови.
— А я маю вам повірити на слово?

Їхні погляди зустрілися. Мить тягнулася, як тонка нитка між ними. Софія відчула, як щось тепле й небезпечне пробивається крізь її звичний сарказм.

Вона відвернулася й подивилася на місто.
— Київ такий красивий уночі, — прошепотіла вона, наче намагаючись змінити тему.

— Так, — погодився він, але дивився не на місто. — Особливо зараз.

Софія завмерла, відчуваючи його погляд на собі, й серце знову зробило зрадницький удар.