Розділ 6. За чашкою кави.

Київ вечорами був іншим — повільнішим, теплішим, майже романтичним. Після суду Софія вирішила дозволити собі маленьку розкіш — зайти у затишну кав’ярню на Подолі. Вона любила це місце за запах свіжої випічки, м’яке світло і джаз, що тихо лунав із колонок.

Вона сіла біля вікна, відкрила ноутбук і замовила капучино. Нарешті можна було видихнути.

— Вільно тут? — раптом пролунав знайомий голос.

Софія підняла очі — і завмерла. Перед нею стояв він. Дем’ян. Усе такий же бездоганний у своєму костюмі, але без офіційної суворості суду.

— Серйозно? — пробурмотіла вона. — З усього Києва саме ця кав’ярня?

— Київ великий, але світ — маленький, — відповів він спокійно і сів навпроти, навіть не дочекавшись дозволу.

Вона закотила очі, але всередині серце знову підскочило.

— Ви завжди такий нахабний? — кинула Софія.

— Лише коли хочу кави, — він зробив замовлення офіціантці, навіть не зводячи з неї погляду. — І коли зустрічаю когось… незвичного.

— Незвичного? — вона підняла брову. — Це у вас такий комплімент?

— Це констатація факту, — відповів він. — У суді ви небезпечна. Тут — цікава.

Вона ковтнула кави, намагаючись приховати усмішку.

— У вас завжди два обличчя? — запитала вона.

— А у вас — завжди одне? — він нахилився трохи ближче. — Ви ховаєте вогонь під маскою іронії.

Її щоки спалахнули. Вона різко відклала чашку.
— Ви занадто багато собі дозволяєте.

— Можливо, — тихо промовив він. — Але ж ви не йдете.

Вона не знала, що відповісти. За вікном лився вечірній Київ, а між ними — щось більше, ніж суперечка.

— І що ви тут робите насправді? — нарешті запитала Софія, схрестивши руки на грудях.
— Те саме, що й ви, — відповів він рівно. — Відпочиваю після складного дня.

Вона пирхнула.
— Ви? Відпочиваєте? Важко уявити, що у вас є взагалі щось окрім роботи.

— Ви помиляєтесь, — його голос став тихішим, майже особистим. — Навіть у мене бувають вечори, коли хочеться не стратегій, не законів, а просто… тиші.

Софія на мить розгубилася. Цей Дем’ян був іншим — не холодним адвокатом, а людиною. І це дратувало ще більше.

— Тиша, кажете? — вона примружилась. — А як же ваша пихатість? Вона теж відпочиває?

Він засміявся. Справжнім, глибоким сміхом, що контрастував із його звичною суворістю.
— У вас талант провокувати, Софіє.

— У мене талант бачити людей такими, які вони є, — відрізала вона, але в кутиках вуст з’явилася усмішка.

Він нахилився ближче, і вона відчула запах його парфуму — щось деревне, гірке й тепле водночас.
— І ким я виглядаю для вас зараз? — запитав він низьким голосом.

Її серце шалено калатало, але вона не дозволила собі відвести погляду.
— Людиною, яка звикла, що світ підлаштовується під нього. Але тут… вам доведеться звикати до спротиву.

На якусь мить між ними зависла тиша, але вона була зовсім не комфортна — навпаки, занадто напружена.

Офіціант приніс йому каву, розірвавши цей дивний зв’язок. Дем’ян відкинувся на спинку стільця, знову ставши стриманим і бездоганним.

— Бачу, з вами нудно не буде, — промовив він.
— Це точно, — усміхнулася вона й зробила ковток.

Але глибоко всередині Софія вже знала: ця випадкова зустріч не мине безслідно.