— Отже, — почав Дем’ян, навіть не глянувши в її бік, — ваша компанія представляє інтереси позивача?
Його голос був рівний, майже байдужий, але за ним відчувалася впевненість людини, яка звикла вигравати.
— Так, — відповіла Софія, роблячи крок уперед. — І ми зробимо все, щоб довести правду.
Він нарешті подивився на неї. Його очі були темно-сірі, холодні й уважні. У цьому погляді вона відчула оцінку, наче він уже встиг зважити її і винести вирок.
— Правда? — Дем’ян ледь помітно посміхнувся. — У суді виграє не правда, а той, хто краще підготовлений.
— Тоді вам варто хвилюватися, — кинула Софія, іронічно піднявши брову. — Бо я готувалась дуже добре.
В кімнаті повисла тиша. Колеги обмінялися поглядами, не знаючи, сміятися чи чекати, коли хтось вибухне.
— Хм, — Дем’ян відкинувся на спинку стільця. — Бачу, у вас гострий язик. Це цікаво… але небезпечно для юриста.
— А байдужість небезпечна для людини, — відповіла вона так само холодно.
Він підняв на неї погляд вдруге. І цього разу в його очах з’явився вогник. Ледь-ледь, але вона його побачила.
Ніхто в кімнаті не знав, що це була лише перша з багатьох дуелей, які чекали на них обох.