Розділ 43. Тиждень 6, частина 2. Груповка і новий проект.

—...Ні, мені не подобається, — неочікувано для всіх заявляє режисер. — Це має бути поцілунок безнадії. Ви обидва — хворі. Тут нема місця пристрасті і радощам! Це має бути такий собі болючий поцілунок. Печальний, але щирий. Давайте ще раз...

Вже третій дубль переробляли. Це була парочка підібраних акторів не з шоу. Приблизно нашого віку.

— And ACTION! — вигукує режисер, але як тільки ті починають цілуватися, вона майже одразу кричить. — Стоп! Так... Мені це категорично не подобається... Де Аліса і Руслан? — вона починає озиратися по сторонах.

— Ми тут, — кажу я і ми підходимо до режисерки.

— Зіграєте поцілунок як треба? Ви теж підходите, бо були в массовці в цій локації. Сумний, але щирий. Болючий поцілунок безнадії, — вона дивиться прямо на нас.

Ми з Русланом переглянулися і кивнули один одному, а потім Руслан сказав:

— Так. Якщо треба, ми завжди готові...

— Сцену ми бачили вже декілька разів, так що думаю, впораємось, — додаю я.

— Мені потрібні щирі емоції,  — вона дивиться на нас. — Де гримери?... Зробіть мені цих двох більш хворобливими...

***

Цього разу знімають у внутрішньому подвір’ї лікарні. Руслан має підійти до мене, я сиджу на лавочці і думаю... Щойно мені сказали, що жити мені залишилося не так багато, як я думала раніше. Але я і до того знала, що помру...

Я сумно усміхаюсь.

Нічого. Я впораюся.

Несподівано відчуваю, що хтось сів поряд і торкнувся моєї долоні.

Повертаю голову в його бік.

Наші погляди зустрічаються.

Не знаю чому, але очі самі наповнюються сльозами. Я дивлюсь на Руслана і бачу в його очах такий справжній сум, що тіло реагує само.

Його рука тягнеться до моєї щоки і лягає на неї.

Я моргаю і з очей тече по сльозинці.

Він трохи нахиляє голову вбік і великим пальцем стирає сльозинку з тої сторони, де він поклав долоню — дальню сторону від камери, а потім тягнеться до мене.

Я прикриваю очі саме тоді, коли його губи торкаються моїх.

Це дуже ніжний поцілунок, без зайвої пристрасті, яка тут явно була недоречна. Тілом проходить тремтіння і я розумію, що ще трохи — і просто вийду з ролі...

—...And CUT! Ідеально! Тепер я хочу дозняти пару сцен з вами. У нас є всього три години на цій локації. Давайте зробимо це швидко! — заявляє режисер...

Спочатку вона каже, що ми просто зіграємо поцілунок, але... Видно, через те, що він їй сподобався, режисерка вирішує трохи доробити історію наших персонажів.

Ми знімаємо сцени без слів. Погляди, зустріч поглядів. Всього три малюсінькі сцени. Але я так переймаюсь цією роллю, що вже не можу дочекатися, коли вийде ця серія...

Після зйомок режисер знов кличе нас.

— Це було саме те, що я шукала... — вона усміхається. — Я сьогодні ж подзвоню на ваше шоу. Кастинги на той мій проект будуть ще тиждень, але вже на наступному я заберу вас на зйомки, дні на три-чотири. За шоу не переймайтеся! Я з усіма домовлюсь. Тільки не забудьте прислати мені всі ваші документи і ролі, які сподобалися, дві-три штуки.

— Дякуємо, — я теж усміхаюсь. — Ми все відправимо сьогодні ж.

— Так, ми будемо раді взяти участь у вашому новому проекті, — додає Руслан.

***

Кінець тижня проходить більш спокійно. Четвер і п’ятницю ми займаємося за індивідуальними планами по сценмовленню, а також за звичайним розкладом маємо хореографію зранку та йогу ввечері, перед фільмами. Цього разу через зйомки, фільми ми дивимось в четвер і п’ятницю.

Діну і Андрія беруть на зйомки і в четвер — вирішили щось там дозняти з того, що мали зняти в середу; графік змістився через декілька наших з Русланом сцен в той день...

В суботу нам взагалі вирішують дати так званий «білий білет». Дозволяють пропустити всі заняття і відпочити. Можна було навіть поїхати до міста.

Альона, Стас, Діна та навіть Руслан вирішують поїхати. Всі кликали мене: вони хочуть сходити до торгівельно-розважального центру, пограти в боулінг і може ще щось... Та я чогось так переймаюсь результатами цього тижня, що розважатись зовсім не хочеться... Тому сказала друзям їхати і розважатись без мене.

Руслан навіть хоче залишитися в будинку, але я кажу, щоб не видумував.

Навіть персоналу в будинку майже не залишається (окрім нашого кухаря і його помічниці, а також одного оператора).

Цікаво, вони їхній шопінг теж знімати будуть?...

Неважливо...

Я підходжу до кімнати, збираю всі необхідні файли, підготовлюю їх. Потім замислююсь. Нам сказали обрати дві-три ролі, але мене більш за все вразила та дівчинка з раком... Однак відправляти лише одну, коли тебе попросили відправити дві-три, не дуже правильно...

Я вирішую спуститися вниз, вийти на заднє подвір’я і ще раз передивитися той поепізодник, щоб обрати ще одну-дві ролі.

В будинку так нікого і нема. Тільки кухарка щось готує на обід, та декілька асистентів-техніків бігають перевіряють камери.

Проходжу повз них і нарешті виходжу на вулицю. Яким же є моє здивування, коли там я бачу Андрія.

Він розлігся вздовж качелі, підібравши під себе коліна, та так і лежить, прикривши очі.

Усміхаюсь і підходжу ближче.

Андрій напевно відчуває, що хтось прийшов, і розплющує очі.

— Привіт, чому не на шопінгу? — він тягнеться, а потім приймає сидяче положення. — Сідай...

— Привіт, — сідаю поряд. — Не знаю... Просто здалося, що ми і так надто розслабилися...

— Хіба? Ми так довго знімалися з понеділка... Мали ненормований робочий день в дванадцять годин. Можемо тепер трохи відпочити.

— Ну ви з Діною напевно дійсно більше втомилися, — киваю.

— Ти ж не переймаєшся, що цього разу не пройшла, правда? — він дивиться мені прямо в очі.

— Насправді, ні, — усміхаюсь. — Я і Руслан сподобалися режисеру і вона навіть запросила нас до іншого проекту на наступному тижні. Цього разу ми просто не підійшли за типажем.

— Зрозуміло, — він киває. — Це добре. Коли зйомки?