Розділ 42. Тиждень 6, частина 1. Початок роботи в масовці, груповці та в епізодах.

—...Підправте грим Ользі та Богдану! — помічниця режисера дивиться на Діну та Андрія. — А також новеньким із груповки! Спочатку Ольга і Богдан проходять повз Андрія, вони йдуть одним коридором, але навіть не знають що саме цей хлопець і йде до молодшої сестри Богдана. Це саме через нього вона не хоче лягати в звичайну лікарню! Потім це буде дуже важливо, буде конфлікт між персонажами Богдана і Андрія, тож цю сцену зараз треба зняти красиво....

Ті, хто задіяні в груповці, отримують певну історію своїх персонажів. Згідно з цією історією, персонаж Діни — хвора молодша сестра одного з героїв другого плану. В неї невелика роль, вона зніметься всього для двох серій, у другій взагалі помирає. Але роль вимагає драматизму. Доволі цікава.

— Актори масових сцен, приготувались, — вона дивиться на всіх наших, ми граємо пацієнтів цієї дитячої лікарні.

Ми — в майбутньому епізодники, а зараз просто масовка —  маємо просто пройти фоном, на задньому плані, коли на передньому пройдуть і зустрінуться поглядами персонаж груповки(наш Андрій) та другого плану(брат персонажа Діни зі своєю дівчиною).

— And ACTION!

За цією командою кожен актор має виконувати свою роль. І не так вже й важливо, чи то роль масовки, чи груповки, чи другого плану... Якщо хтось один піде не так, подивиться в камеру чи ще щось — перезнімати доведеться все.

Ускладнює процес ще й те, що камера тільки одна, тож одну і ту ж сцену перезнімають з різних ракурсів доти, доки з кожного не вийшло те, що треба.

І кожен актор має рухатися абсолютно так само, як рухався і в попередньому дублі. Інакше при монтуванні можуть бути проблеми... Саме так і з’являються кіноляпи. Актори чи оператори змінюють маршрути чи траєкторії і потім уважний глядач бачить нестиковки...

Від нудьги я своїй безіменній героїні теж придумую історію. Вирішую, що вона буде випромінювати смиренність, на відміну від інших акторів масовки, які явно перегравали. Саме з таким виглядом я і ходжу цими лікарняними коридорами...

Я зітхаю. Чому я тут?... Я хочу грати важливі ролі.

Руслана теж садять в масовку. Його просять просто сидіти біля кабінету з порожнім виразом обличчя....

Зйомки в перший же день виявляються довгими і доволі нудними. Ми відзнімаємо цілих п’ять сцен в холі лікарні по чотири ракурси в кожній, тобто цілих двадцять маленьких сцен, які потім стануть з’єднувальними секундочками в різних серіях. На кожну сцену нас переодягали і навіть змінювали зачіски... Як для серіалу, бюджет тут доволі непоганий...

— And CUT! Всім дякую, сьогодні ми непогано попрацювали. Дівчинка яка грала хвору, що сиділа і хлопчик-блондинчик, підійдіть до мене, інші можуть йти переодягатися! Зустрінемось завтра!

Всі починають розходитись, але кидають на нас з Русланом якісь здивовані погляди.

Ми підходимо до режисера — це була та сама жіночка, яка тоді відібрала Діну, Андрія, Стаса та Альону.

— Ваші погляди, це було професійно. Нагадайте, чому ви в масовці, а не груповці?

Ми з Русланом переглядаємось і реально не знаємо, що взагалі треба казати в таких ситуаціях, але та жіночка раптом усміхається і сама продовжує говорити.

— А, точно, мені цього разу була потрібна мініатюрна, слабка та тендітна, світленька дівчинка, — відповідає вона сама собі. — Як вас звуть?

— Я — Руслан Ткаченко.

— Аліса Холод.

— Дуже приємно, — вона усміхається. — Буду мати вас на увазі для наступних проектів. У вас є відеовізитки, снепи та резюме?

— Так, — майже одночасно кажемо ми.

— Візьміть це, — вона дістає з кишені дві візитки і дала нам. — Пришліть сюди усе те, що я сказала.

— Добре...

— Дякуємо, — усміхаюсь...

— І ще... Якщо є бажання, я можу відправити вам сценарій ще одного мого проекту, теж серіалу. Точніше,  не сценарій, а поепізодник. Цікаво? Може, знайдете ролі, які вам будуть до душі?... Думаю, сценаристи та ведучі вашого шоу не будуть проти такого ось незапланованого співробітництва... Це зробить їх шоу ще більш реалістичним... Буду чекати ваші резюме протягом цих трьох днів! Бо саме з четверга за планом в мене початок кастингів на той проєкт...

Ми кажемо їй свою пошту і вона швидко відправляє нам поепізодник, а ми усміхаємось... Нам дуже пощастило.

***

— Все ж, вона нас помітила... — каже Руслан.

— Ну не на кастингу, так на зйомках... І так не погано. Не зважаючи на те, що ми не пройшли в груповку, ми все одно запам’яталися... — я на секунду замовкаю, але потім продовжую. — Завтра будуть грати епізоди з Діною, Андрієм, Стасом та Альоною. Ті, де вони фігурують...

— Так, — Руслан киває. — Завтра вже ніби не знімають масовку...

— У нас буде вільний день, — усміхаюсь. — Переглянемо поепізодник? Вона була так позитивно налаштована... Може, у нас вийде прийти на кастинг на якусь з тих ролей.

— Цікаво, про що той її інший проект, — Руслан дістає мобільний з кишені.

Пару хвилин він напружено мовчить і хмуриться. Я ніяк не могла зрозуміти, що ж там таке... Але, судячи з його вигляду, там було щось страшне.