Розділ 25. Я зроблю все заради того, щоб Аліса була зі мною..

Сиджу на дивані й думаю, що напевно треба було поводитися «по-дорослому», щоб в будь-який спосіб добитися їх дозволу. Але ж ні. Я як завжди сама все псую.

— Алісо? — раптом звертається батько з-за дверей. — Можна увійти?

— Можна, — відповідаю тихо.

Батько підходить і сідає поруч.

Відводжу погляд.

— Пробач, якщо я був надто категоричним... — зітхає. — Не думай, що я не вірю в тебе чи щось таке... Я просто переймаюся за твоє майбутнє. Ти ж моя єдина донечка, і я бажаю тобі тільки всього найкращого, а шлях актора надто сильно залежить від удачі...

— І що? — дивлюсь кудись в бік. — Навіть якщо від удачі. Хіба це привід здаватися?

— Авжеж ні, — він неочікувано для мене усміхається. — Я радий, що ти в мене така цілеспрямована... Насправді я напевно просто боюся отак просто тебе відпустити. Боюся невизначеності...

— Тому ти кинув писати пісні?

— Так, — батько киває. — Заради тебе і мами мені треба було заробляти. Але ти... В тебе ще є час. Якщо вийде зараз, то, можливо, тобі не доведеться робити подібний вибір.

— Знаєш, ніколи не пізно, — дивлюсь прямо йому в очі.

— Про що ти?

— Ніколи не пізно перетворити мрію на мету, тату, — усміхаюсь. — На шоу до речі є доволі перспективна вокалістка. Якщо захочеш, я їй твої пісні покажу!

— Що ти таке видумуєш? Я вже старий для такого...

Обіймаю його.

Мій тато дійсно талановитий, я знаю. Артистичний і харизматичний, а ще, в студентські роки він писав пісні. Саме завдяки одній з таких пісень він і завоював маму. Тато з групою підпрацьовували у кафе, а мама саме туди прийшла. Тоді він заспівав їй свою пісню «Незнайомка»....

Але після універу він, як і багато інших дорослих обрав «безпечний» шлях. Піти працювати в офіс, з дев’ятої до шостої, туди де буде стабільність, нехай і без музики, якою він жив до того як зустрів маму

— Ми з мамою дійсно хочемо, щоб ти перемогла, — щиро каже він.

— Я знаю, — киваю. — Дякую...

***

Дні після того, як батьки підписали дозвіл, тягнуться аж надто довго. Стас, не зважаючи на те, що буквально пару днів тому мене так сильно підбадьорював, тепер зовсім перестає писати та дзвонити.

Може, я маю подзвонити сама? Все ж, минулого разу дзвонив він і...

Не знаю. Мені досі важко прийняти його почуття. Важко спілкуватися з ним...

Яка я лицемірка... Коли мені була потрібна його допомога, я без вагань її прийняла, а тепер...

Тепер все, чого мені хочеться — повернутися на шоу і побачити Руслана.

Ми не спілкуємось трохи менше ніж тиждень, а здається ніби як мінімум місяць... Напевно, варто було дати свій номер?... Хоча... Я ж можу знайти його і без номера!

Хапаю до рук телефон і заходжу в інстаграм.

Вводжу в рядок пошуку його імʼя та прізвище, і вже через секунду знаходжусь на його сторінці.
На останній фотці його погляд направлений кудись убік. Задумливий... Натискаю на фотку і тепер Руслан у мене на пів екрана.

Потім проводжу пальцем по його щоці й усміхаюся.

Насправді мене навіть трохи лякають мої почуття до нього... Настільки вони сильні й нові. Боюсь, що якщо ми будемо разом, я можу забути про все на світі. Мені не варто думати про нього так багато...

Принаймні до кінця конкурсу я мушу повністю зосередитися на акторстві.

Не менше ніж пів години гортаю його сторінку. Фотографій тут доволі багато, бо ж він мітить в актори... Логічно розвивати свої профілі в соцмережах.

Яких тільки фотографій тут нема... Портрети, повний зріст, професійне портфоліо, фото зі зйомок... У Руслана точно багато досвіду на цьому поприщі. Хоча, мені чомусь здається, що модельних фоток тут ще більше, ніж акторських...

Ну може це тому, що його мама не давала йому зніматися в якихось великих проєктах. Готувала його.

А може ще й через те, що раніше він не надто й хотів бути актором? Хоча ні, не так... Він просто не розумів, що насправді й сам цього хоче.

Я так рада, що ми зустрілися.

Руслан надихає мене на нові звершення. Я дуже хочу перемогти...

Поки гортаю його інсту, ще раз впевнююсь у тому, що йому підходять серйозні драматичні ролі. Хоча...

Думаю, в чомусь на кшталт романтичної комедії він також матиме успіх.

Маленький принц...

Усміхаюсь і проводжу пальцем по черговій фотографії.

Скоро ми зустрінемось...

***

Цього разу в купе я лише з Альоною. Це мене і тішить і засмучує одночасно...

— Привіт... — дивлюсь на подругу, яка вже сидить в купе. — Твої батьки вже пішли?

— А? — Альона дивиться на мене. — Привіт, так, — киває.

— Досі сердишся? — зазираю їй в очі.

— Насправді ні... — відводить погляд кудись у вікно. — Напевно, я просто заздрю, — вона сумно усміхається.

— Через Стаса? — прямо питаю я.

Пару секунд вона вагається. Я знаю, що вона має сказати, але не знаю, чи захоче казати це вголос. Може і не треба було починати цю розмову... Напевно, боляче говорити про таке.

— Так.
— Але він мене не цікавить...

Думаю, це очевидно. Після того, як я зустріла Руслана, я не можу думати ні про кого іншого. Всі мої думки тільки про акторство і про Руслана. Стас зник з моєї голови в тому плані, ніби його там і не було...

— Але він цікавиться тобою. Навіть якщо він тебе і не цікавить.

Вона виділяє оце останнє «не». Невже вона мені не вірить? І що я можу зробити? Заборонити йому? Реально, неможливо змусити когось любити або не любити.

— Я ж не можу змусити його не цікавитись, — кажу вголос і відкриваю нижню поличку, після чого починаю пхати туди валізу. — Повір, якби могла — так би і зробила...

— Але ж раніше ти його кохала?... — Альона дивиться на мене.

— Кохала, — присідаю навпроти та зустрічаюсь з нею поглядами.

— Невже отак, зовсім не знаючи людину, ти...

Вона дивиться на мене і не може зрозуміти. Авжеж, закохатися можна по-різному. Інколи це відбувається повільно. Ти починаєш з кимось дружити, потім починаєш цю людину поважати, її думка стає тобі важливішою за думки інших і поступово з дружби виростає щось нове і більше... Саме так зростали мої почуття до Стаса всі попередні роки... Але ж не завжди це відбувається саме так. Цьому я навчилася нещодавно, коли зустрілася з Русланом. Я розумію, що насправді ми...