Розділ 22. Просто я адекватно оцінюю наші рівні, що в цьому поганого?

Поки ми отак йдемо по вуличкам Києва, я відчуваю себе якось по-особливому. Все напевно тому, що від самої студії ми майже весь час тримаємось за руки. Для мене це щось зовсім нове... Навіть не думала, що просто тримаючи когось за руку, можна відчувати таке хвилювання, якого у мене ще ніколи й ні через що не було...

— Ти взагалі бувала в Києві до цього? — раптом питає Руслан після нашого десь десятихвилинного взаємного мовчання.

— Так, двічі, — киваю. — З батьками їздила до родичів, вони на Васильківській живуть... Правда, міста я як не знала, так і не знаю... — усміхаюсь.

— Тебе кудись водили?

— Ага... На Хрещатику була, Батьківщину-мати ще бачила... Глобус, Гулівер і ще якийсь торговельний центр навідувала.

— Зрозуміло. А куди б ти реально хотіла піти? Що побачити?....

— Ну не знаю... Якесь не надто людне місце, де можна спокійно поспілкуватися, може посидіти й в той самий час побачити місто.

— Значить, щось панорамне. В принципі, я так і планував... — Руслан усміхається, а я червонію, розуміючи, що він дійсно чекав зустрічі... — Тоді зараз прогуляємось парком і через пару вуличок якраз вийдемо до одного цікавого місця.

Ми й справді йдемо парком, а потім якимись провулочками, і таки виходимо до якоїсь гарної та високої будівлі.

— Нам вгору, ще цілих одинадцять поверхів, — він дивиться на мене й усміхається. — Не бійся, тут є ліфт...

Це було неочікувано... Простора біла зала з синіми елементами декору і величезні вікна, з яких відкривається прекрасний вид на місто і білі хмаринки буквально заворожують.
Напевно, тут дорого... Незручно буде....

— Підемо... — Руслан веде мене прямо до вікон, до столика, навколо якого народу майже не було.
Все ж, сьогодні будній день, та й ранувато для вечері. Скоріше, зараз був ланч-тайм.
Вже за хвилину привітний та відкритий офіціант приносить меню. Він пропонує якісь цікаві грецькі страви, назви яких я навіть не запам’ятала. Руслан спитав, чи є щось, що я хочу, але я сказала що в цій кухні зовсім не розбираюся, тож довірюся його смаку. Він зробив замовлення й офіціант пішов.
За хвилину, офіціант приніс нам дві склянки соку.

— Алісо, — Руслан дивиться на мене. — Ти ж правда повернешся за тиждень?
Я мовчу...

Насправді я не знаю, як батьки відреагують на мою перемогу... З одного боку, вони ніби як мали б мене відпустити. Все ж, я пройшла, і це є доказом того, що в мене є талант і майбутнє в обраній сфері. Але ж справжнє шоу почнеться тільки після наступного етапу. Етапу, де будуть відсіяні цілих п’ятнадцять учасників...

— Та куди я дінуся... — я безтурботно усміхаюсь, відганяючи всі зайві думки геть.

Руслан зараз трохи несхожий на себе і це було цікаво... Напевно, це вплив нашої втечі від друзів. Вона підняла адреналін в крові. Такий Руслан є для мене якимсь новим, незвичним і тому ще більш притягуючим.

Ловлю себе на думці, що як би він себе не вів, я б напевно знайшла в цьому щось гарне і цікаве... Напевно, це і є кохання?

— Знаєш, — він раптом хитро усміхається, — Чим довше ми пробудемо в шоу, тим довше проживемо під одним дахом. Має бути дуже весело...

Я злегка ніяковію. Насправді я ще ніколи не відчувала себе такою піддатливою чужому впливу і словам... І це трохи лякає.

Шоу мало стати початком моєї кар’єри, а не любовних стосунків... А тепер все стає з ніг на голову. Бо коли я з ним, я забуваю про все, і навіть про свою мету. Ейфорія від справжнього кохання буквально звужує весь мій світ лише до самого Руслана...

Чи було таке зі Стасом? Коли я вирішила, що закохалась в нього?

Стас завжди заворожував мене своєю працьовитістю та цілеспрямованістю. І при цьому він ще й примудрявся гарно вчитися та майже професійно займатися спортом.... Зараз я думаю, що те, що я відчувала, могло бути простим захопленням... Просто він здавався мені ідеальним актором і це захоплення я чомусь сприйняла за кохання.

Але я ж загалом ніколи не ревнувала його до інших... Навіть не помічала почуттів Альони. Якби ж Альона, наприклад закохалася в Руслана, я думаю, що одразу б це помітила.

Я знов переводжу погляд на Руслана.

Блондинчик дивиться на мене й усміхається.

А через пару хвилин офіціант приносить нам наші страви.

— Ваші фірмові дорадо з ніжним пюре з трьох різних овочів, салат «Хор’ятики» з овочами та фетою, а також салат «Зесто». — офіціант ставить перед нами основну страву та салати. — Смачного.

— Дякуємо, — майже одночасно кажемо ми, а офіціант стримано киває та йде.

— Так багато виделочок... — раптом кажу я вголос, коли зрозуміла, що навколо моєї тарілки було аж три виделки: одна велика, інша — звичайна, а остання — зовсім маленька.

— Спочатку треба їсти салат. Середньою виделкою. — він усміхається. — Потім найбільшою їдять основну страву. У нас це риба.

— Значить, найменша для десерту? — зацікавлено питаю я.

— Так, — Руслан киває. — Смачного... Маю надію, тобі тут сподобається...

День плавно переходить у вечір. За вікном поступово темнішає. Ми розмовляємо про все підряд, але в основному це різні нейтральні теми. Наприклад, я дізнаюсь, що Руслан полюбляє класичну та рок-музику(що по ньому зовсім не скажеш!!). Раніше він дійсно грав на піаніно! А я це підозрювала, ще коли він каву наливав декілька годин тому... А потім якось потихеньку ми переходимо на тему родини...

—...Скажемо так, моя родина трохи дотична до шоубізнесу, — він зітхає.

— А чому ти про це кажеш так незадоволено? — щиро дивуюсь я. — Я б все віддала за те, щоб мої батьки працювали в цій сфері... Тоді вони б може серйозніше ставилися до моїх намірів стати акторкою і не вважали це простим хобі.

— Знаєш, коли тебе з чотирьох років відправляють на усі кастинги підряд і всюди «ти маєш перемагати, бо інакше і мама, і тато в тобі розчаруються», то починаєш думати, що краще б батьки вважали, що акторство — це просто хобі... — він відводить погляд у вікно. — Інколи мені здається, що цей шлях, навіть якщо він мені й подобається, насправді не мій, а їхній...