Розділ 21. Взаємність.

Ми разом з Альоною стоїмо біля виходу зі студії й чекаємо на хлопців.

Стас, після закінчення зйомки наших вражень(де записали інтерв’ю з кожним з фіналістів), одразу кудись пішов... Сказав, що йому треба зателефонувати, а ми поки можемо йти на вихід.

Менеджери каналу вже прислали наші квитки на потяг; цього разу ми всі троє будемо в одному вагоні, але у двох різних купе. Тепер я мала їхати разом з Альоною.

Альона, я та Руслан йдемо до виходу, але прямо перед виходом зі студії Руслана кличе якась жіночка, блондинка, років тридцяти п’яти на вигляд... Зовнішньо дуже на нього схожа, але напевно надто молода, щоб бути його матір’ю. За тією жіночкою весь час стоїть і та сама миленька блондиночка Діна Войченко, яка зайняла друге місце в рейтингу.

—...Невже ми правда це зробили... — раптом перериває мої роздуми Альона.

— Схоже на те, — усміхаюсь подрузі. — Тепер головне, щоб батьки підписали ту бумагу.

— Ти ж довела їм, що варта цього. Ти в фаворитах, значить — одна з найкращих на цьому конкурсі, — підбадьорює мене Альона. — Вони не зможуть відмовити...

— Хотілося б, щоб все дійсно було так... — трохи задумливо відповідаю я, коли зі студії мало не вибігає Руслан.

— Чорт... Ходімо звідси. Скоріше! — несподівано Руслан хапає мене за руку. — Інакше вони поплетуться за нами...!

— Що? — серце починає битися швидше... його рука тримає мою, — Але Стаса ще нема, як ми...

— Альона залишиться, почекає на нього й ввечері зустрінемось вже біля потягу. Обіцяю привезти тебе туди вчасно, — він знов кидає погляд на двері, а потім на мене, — Підеш зі мною? Думаю, Альона і Стас не будуть проти, правда, Альоно?

— Так, йдіть, — несподівано швидко погоджується моя подруга.

— Ну якщо так, то... Добре, — я киваю, а Руслан майже одразу тягне мене подалі від студії.

Хвилин десять ми рухаємось дуже і дуже швидко, так і не розриваючи наших сплетених пальців. Серце колотиться, як скажене.

Я, звісна річ, і без того почала підозрювати, що цей блондинчик захопив аж надто багато моїх думок, як для простого суперника, але зараз... Зараз я відчуваю щось нове. Серце колотиться, подих перехоплює... І точно не просто через те, що ми майже біжимо.

Нарешті, Руслан зупиняється: він робить це так миттєво, що я мало не врізаюсь йому просто в спину.

— Фух... — він розвертається і дивиться на мене; напевно вигляд в мене не дуже, — Ти в порядку? Втомилася?

— Нормально, — я спочатку усміхаюсь, але потім згадую, що ми досі тримаємось за руки, і тепер вже почуваюсь трохи схвильованою.

— Пробач за це... Просто, ані твої друзі, ані мої переслідувачі не лишили б нас в спокої, а я, — Руслан усміхається і дивиться мені прямо в очі. — Я просто подумав, що хотів би провести трохи часу тільки з тобою... Бо ж тепер ми ще тиждень не побачимось.

— Будеш сумувати? — ніби жартома запитую я, посміхаючись.

Хочу віджартуватися, не видавати своїх почуттів...

Руслан, як завжди, одночасно відкритий і закритий. Ніби і говорить такі бентежні речі, але, насправді напевно має на увазі щось зовсім звичайне... Як тоді, коли ми пили каву. Оці його «Я думав про тебе», «Ти теж думала про мене?»... Він просто повернутий на акторстві... Це нічого не означає. Але...

— Буду, — чесно відповідаю я.

Я не обманюю. Хочу знати, що він сам думає щодо цього, але вирішую не питати. Навіть якщо він скаже, що теж буде, скоріш за все це його «буду» не буде мати такого ж самого змісту, як і моє...

Руслан дивиться глибоко в очі й чомусь перестає усміхатись.

Його вільна від моєї руки долоня несподівано повільно торкається моєї щоки, а я, як під владою гіпнозу, просто відповідаю поглядом на погляд і з затамованим подихом очікувала, що ж станеться далі.

— Здається, це робить мене щасливим, — каже він через кілька секунд після моєї відповіді. — Знаєш, я ще нічого не чекав так сильно, як твого сьогоднішнього приїзду до Києва.

Він подається вперед і я в передчутті навіть облизую свої губи, аж раптом телефон в моїй кишені різко дзвонить і псує увесь момент.

Я мало не підстрибую від цього неочікуваного дзвінка, а Руслан пирснув і трохи відсторонився.

— Подивись, може хтось важливий... — пропонує він, усміхаючись.

А я чомусь навіть трохи злюсь. Він точно хотів мене поцілувати, а тепер чомусь передумав! Я зовсім не розумію, що у цього хлопця в голові....

Телефон на секунду змовкає, але потім знов починає пілікати. Я ж, йому на зло, вирішую-таки відповісти. Сам винен! Міг би бути наполегливим! Не відволікатись і...

Я дивлюсь на екран і побачила «Стас». Злість зі швидкістю світла змінилася на почуття провини... Ну чому, чому він дзвонить мені?... Хіба Альона не мала зайняти його чимось?

— Краще напевно відповісти, — каже Руслан. — Це ж він, правда? Напевно, хвилюється. Ще подумає, що я тебе увів силою чи щось таке...

— Добре, — киваю і, притиснувши телефон до вуха, таки відповідаю. — Алло?

— Алісо, слава богові, з тобою все в порядку... — Стас, здається видихає з полегшенням, — Чому ти не одразу взяла слухавку? Чому пішла з ним? Я обіцяв твоїм батькам приглядати за тобою... А ти взяла і пішла з майже незнайомцем невідомо куди... Повертайся, будь ласка, — останню фразу він каже трохи тихіше. — Я переймаюся за тебе.

Я дивлюсь на Руслана, який, як не дивно, відійшов від мене на достатньо далеку відстань, увіткнув у вуха навушники й, стоячи до мене спиною, тепер дивиться кудись в небо.

— Слухай... — я дивлюсь на Руслана, — Зі мною все буде добре, не треба перейматись.

— Чому з ним? — повторює він своє питання, — Від горшка два вершки, і ти ж тоді в тебе вдома сама казала, що він не цікавить тебе в цьому плані...

— Я... — переводжу очі собі під ноги.

Я реально не знала, що сказати. В якомусь сенсі Стас мав рацію. Ще вдома я чи не клялася, що Руслан не цікавить мене, як хлопець. Але ж я і справді сама в це вірила! Хто ж знав, що коли ми зустрінемось, коли зіграємо разом, я відчую щось таке сильне?