Розділ 11. Зізнання та рішення

Ми зі Стасом сидимо в моїй кімнаті; мама в цей час знаходиться на кухні, напевно, щось готує.

— Отже, вони тобі зателефонували? — Стас, здається, радіє цій новині, але надто сильно свою радість не виказує.

— Так, — киваю другові. — Обіцяють покрити всі витрати на проїзд, харчування та проживання під час проходження останнього етапу…

— Це телеканал, тож думаю для них такі витрати — крапля в морі… — Стас усміхається. — Ти ж поїдеш?

— Хтось з наших знайомих ще пройшов? — дивлюся йому в очі.

— Так, — Стас киває. — Альона, — продовжує усміхатись. — А ще — той маленький блондинчик, як його…
— А він здається так і не представився… — вголос роздумую я.

І на моєму обличчі сама собою розквітає усмішка.

Той маленький блондинчик дуже талановитий. Мені зовсім не хочеться програвати йому за крок до шоу. Я маю перемогти його! І трійка з нашої акторської школи пройде в саме реаліті!…

Раптом ловлю себе на думці, що дійсно хочу бути там… І це стається саме тоді, коли Стас нагадав мені про блондинчика… Чому так? Може все через те, що я все ще відчуваю, що тоді, на передостанньому етапі, я йому програла?…

— Гей, Алісо, ти чого? — Стас проводить долонею прямо перед моїм обличчям.

— Я хочу поїхати, — раптом серйозно кажу Стасові. — Я хочу перемогти його!

— Як сильно змінилася від однієї тільки згадки про нього, — Стас усміхається якось… незвично.

— В передостанньому етапі він переміг мене, — прямо кажу я. — Але більше я не дам йому такої можливості…

— То ти хочеш поїхати просто щоб його перемогти? Не заради своєї мрії?

— Одне одному не заважає, — я усміхаюсь, а потім прикриваю очі.

Той талановитий блондинчик… Я дійсно хочу побачити його.

Раптом відчуваю на своїй щоці кінчики чужих пальців, але чомусь продовжую думати про того хлопчину.

Цікаво, хто ти…
Я мимоволі усміхаюсь, коли раптом моїх губ торкаються чужі.

Доходить до мене не одразу.

Але я все ж розплющую очі й руками відсторонюю від себе і Стаса, і його долоню.

Червонію.

І, на жаль, не через сам поцілунок і ситуацію зі Стасом: моїм першим і єдиним коханням з самого дитинства…

Через те, що думала в такий момент про те хлопчисько?

Питаю сама себе і відводжу погляд від Стаса, який весь цей час пильно дивиться прямо в очі.

— Хіба ти не любиш мене? — він знов тягнеться рукою до моєї щоки, але я відсторонююсь від його дотику.

— Стасе, давай не будемо про це… Зараз взагалі не до цього, — я все ще не дивлюсь на нього.

Чомусь стає сумно. Чесно кажучи, раніше я завжди думала, що я і Стас колись обов’язково будемо разом. Та що казати… Ще пару тижнів тому я була по вуха закохана в нього і напевно б віддала все за цей поцілунок.

Але зараз… Зараз я думала про іншого хлопця під час того, як Стас мене цілував. Чи значить це, що я його розлюбила?

Мигцем дивлюсь на нього.

Чи може вся річ у тому, що я просто хочу зосередитися на акторстві?…

Його обличчя майже не виражає емоцій, але губа… Нижня губа прикушена і я знаю, що це означає…
Він казав це серйозно, я знаю. Але ж я не можу його обманювати… Він важливий для мене, я не можу так з ним.

— Ти бачила його лише раз, всього один раз… — раптом каже він.

— Та при чому тут він? — дивлюся прямо в очі. — Просто… Я хочу зосередитися на акторстві, це моя мрія, ні, це — моя мета! Я хочу стати акторкою, Стасе. Для мене це не один з варіантів, а єдиний можливий, розумієш? — роблю невеличку паузу, а потім таки кажу. — Мені зараз не до кохання…
Ні, я не могла його розлюбити отак просто… Просто… Зараз дійсно не час. Ми будемо разом, я вірю в це… Правда вірю.

— Все, вирішено! — я дістаю мобільний і швиденько написала коротеньке смс:

«Катерино, доброго дня. Дякую вам за можливість взяти участь в такому цікавому проєкті. Я приїду.»

— Що вирішено? — не розуміє мене Стас.

— Я поїду до Києва. Там і розберуся… З усім, — чесно кажу я. — В будь-якому випадку, я не проґавлю таку можливість. Я зосереджуся на акторстві й стану кращою.

І маю надію, цього вистачить… Я дійсно хочу любити тебе як раніше...

Саме так я думаю в той момент, коли приходить відповідь від того менеджера.

«Добре. Дякую за швидку відповідь. Прошу, відправте свої дані для замовлення квитків та бронювання готелю. З повагою, Катерина Демчук.»

Я швиденько написала відповідь; хотілось відірватися…

— Знаєш, я не збираюсь так просто здаватися, — каже він. — Я теж поїду до Києва. Я здобуду перемогу. Буду сильнішим за нього.

— Я не програю жодному з вас, — серйозно кажу я й усміхаюсь.
Раптом до кімнати стукають.

— Діти, ви будете вечеряти? — мама зазирає до нас.