Розділ 10. Бажання VS Можливість.

— Мамо! — підбігаю до мами й обіймаю її.

Ми стоїмо в коридорі лікарні, де останнім часом лікувалася моя бабуся.

— Бабусі більше нема з нами… — якось тихо каже мама, коли з її очей починають текти сльози.

— Мені дуже шкода… — я ще дужче обіймаю маму і мої очі теж починають наповнюватися сльозами.

Не скажу, що я була надто прив’язана до бабусі: вона весь час хворіла і я навіть не пам’ятала, коли ми з нею нормально спілкувалися, не могла згадати жодної розмови з сенсом за останній час…

Памʼятаю момент, коли вона подарувала мені диск з комп’ютерною грою… І це тоді, коли на моєму комп’ютері вже не було дисководу.

Або те, як вона розповідала мені, що її сусідка, Таня — відьма… Вона казала це з таким серйозним виглядом… Вона дійсно вірила в усе, що казала, без сумнівів.

— Алісо… Як твій конкурс? — раптом питає мама.

— Не знаю, — чесно відповідаю я. — Я пішла раніше, ніж оголосили результати.

— Якщо ти пройдеш далі… Я вирішила, що відпущу тебе, — мама дивиться мені в очі. — Життя таке швидкоплинне… Ти маєш рацію, життя треба витрачати на те, що тобі дійсно подобається. Тому, якщо твій вибір це акторство, я підтримаю тебе. Навіть якщо батько буде настроєний так само категорично, як і раніше, я все одно буду на твоєму боці, — мама обіймає мене.

Ці слова мене дуже дивують… Мама… Вона завжди була проти професійних занять акторством, вона бачила в цьому лише хобі, розвиток комунікативності та інші додаткові плюшки, але ніколи не професію.

Батьки ніколи серйозно не підтримували цей мій вибір, хоча він був офіційно зроблений ще в середній школі. Тоді вони віджартувалися і сказали «Подивимось, що ти скажеш років через п’ять». Вони думали, що я ще сто разів зміню свою думку, але цього не сталося.

А з десятого класу батьки й зовсім почали переживати… Я все ще хотіла стати акторкою. Батьки думали, що це просто хобі, а не мета… Вони вважали, що стати професійною акторкою і мати достойну оплату праці в наші часи неможливо, навіть маючи талант та наполегливо працюючи.

Але зараз… Зараз моя мама буквально вперше в житті сказала мені, що вона визнає мій вибір. Визнає і дає мені самій вирішувати, яким шляхом я буду йти, як колись її мама дозволила їй самій обрати не надто популярну в її молодості професію.

— Ось ви де, мої дівчата, — батько підходить і обіймає нас, а потім цілує обох в маківки.

— Мене не було поруч… Я не встигла, Андрію… Не встигла, — мама кладе голову татові на плече, з її очей все ще течуть сльози.

— Ти майже весь час була з нею… Ти зробила все, що було у твоїх силах, — заспокійливо каже тато.

— Я мала бути з нею… Мала бути тут, в лікарні…

— Тшш… — тато гладить маму по спині. — Ми з тобою, кохана, ми з тобою…

Коли батьки йдуть оформлювати документи, я сідаю на лавку.

Не знаю скільки часу я знаходжусь в лікарні до того, як нарешті вирішую увімкнути телефон.

Сорок п’ять пропущених дзвінків, тридцять вісім від Стаса, три — від Альони, і ще три — з незнайомих номерів… Думаю, це теж Стас. Просто з чужих номерів.

Я зітхаю і все ж таки вирішую набрати його.

— Алісо, нарешті! — аж кричить Стас у слухавку. — Ти не повіриш!

— Ти пройшов далі? — перепитую я.

— Ти теж пройшла! — емоційно каже мій друг. — Ми поїдемо до Києва! І там буде останній етап! Той малий блондин також пройшов… І ще двоє якихось дівчат-студенток з акторського…

— Вітаю, — так само без емоцій кажу я.

— Що сталося? Де ти? — Стас, схоже, починає хвилюватися.

— Все нормально… Напевно.

На очі починають навертатися сльози. При мамі я не плакала, але зараз… Відчуваю, що сльози ось-ось побіжать струмочками по моїх щоках.

Смерть виявилася так близько… Надто близько і це лякає. Тільки в такі моменти і згадуєш, що смерть завжди ходить десь поруч. Згадуєш, що в будь-яку хвилину все може скінчитися…

— Де ти? — повторює своє питання Стас, коли я вже думала, що він поклав слухавку.

— У центральній лікарні.

— Дитячій? З тобою все добре?

— Дорослій. Моя бабуся… — мій голос здригається. — Вона померла.

— Я вже їду… Почекай на мене.

Я не відповідаю. Не знаю, що казати, почуваюсь дивно і спустошено.

— Скоро буду, Алю.

Сказавши ці слова, Стас відключається.

Стас завжди такий… Заради друзів він готовий майже на все. Добрий, інколи аж занадто… Навіть ролями своїми в дитинстві постійно поступався… І все для друзів. Але багато хто користувався цим. Я попереджала його, казала, що вони дружать з ним тільки через те, що це може їм знадобитися…

А він завжди усміхався і казав, що добре бути комусь потрібним. Не знаю… Як на мене, бути потрібним — то скоріше тягар, ніж щось хороше. Тягар і відповідальність. Бо коли людина від тебе залежить, ти підсвідомо починаєш слідкувати за нею…