— ЩО?!!
— Ти чого кричиш? — усміхається Стас. — Зараз вже мають оголосити результати, — друг вказує пальцем на виїхавший з-під стелі екран, як в кінотеатрі, на якому вже почався зворотний відлік.
— Нічого.. — я протираю очі й переводжу погляд на екран.
Десять…
Дев’ять…
Вісім…
Сім…
Шість…
П’ять…
Чотири…
Три…
Два…
Один…
Бац — і на екрані з’являється десять стовпчиків по десять номерів.
Я знаю, що це означає. Вибір був зроблений. Мені трохи страшно, але водночас я в деякому передчутті…
Я впевнена, що дійсно видала все, на що була здатна в той момент, тож я ні про що не шкодую, але все одно страх присутній. Все ж, я не знаю, за якими критеріями нас будуть обирати. Бо це — не проби, і не звичайний кастинг на роль. Це, в першу чергу, шоу. Тож тут точно будуть зовсім інші правила та критерії оцінки…
— Дякую вам всім за участь! Ви всі гарно постаралися, серед вас дуже багато талановитих і перспективних молодих людей,— почули ми голос Макса Деміна. — Харківський відбір вражає нас до глибини душі й мені навіть трохи шкода, що до наступного етапу ми допускаємо лише сотню з вас! Уважно перегляньте список на екрані. Вітаю усіх, хто пройшов далі й запрошую вас йти до наступної зали, де вам пояснять правила другого етапу…
Тільки зараз помічаю, що в залі з’явилося декілька операторів.
І навіщо? Тут і так камери в кожному кутку… Хоча, я розумію: вони хочуть зняти крупні плани емоцій тих, хто пройшов та тих, хто не пройшов.
Я дивлюсь на екран і починаю шукати свій номер, аж раптом до нас зі Стасом підбігає Альонка:
— Дивіться! «557», «638» та «639» є на екрані! — задоволено тараторить вона.
— Клас, ми в сотні! — Стас простягає нам розкриті долоні. — Давайте п’ять!
Ми з Альонкою усміхаємось і «даємо пʼять» Стасу.
— Але далі буде складніше… Давайте одразу домовимось, що ніяких образ! — одразу каже Альона. — Кастинг не має завадити нашій дружбі.
— Погоджуюсь, — киваю у відповідь. — Нехай переможуть найсильніші.
Так, я люблю тільки чесну гру. Хоч і розумію, що телешоу і чесність навряд можуть співіснувати… Все буде крутитися навколо рейтингів, а не таланту… Навіть не знаю, чи впораюся я з таким, але була-не була. Я не здамся без бою.
— Ви — великі молодці. Всі ви — талановиті, але одними тільки снепами неможливо перевірити весь ваш потенціал. Зараз ми проведемо другий швидкий тест — це вже буде тест на взаємодію і гру, тож це буде трохи складніше за снепи, де ви мали час, щоб налаштуватись на певну емоцію. Зараз я прошу всіх вас поділитися на три групи згідно з вашими номерами. Подивіться, будь ласка, на екран. Перша група йде до зали номер один, група номер два — до зали номер два, а група три — до зали три. Часу небагато, тож, будь ласка, проходьте прямо по коридору, там побачите пронумеровані зали, хай вам щастить! І до речі, після цього етапу всіх вас чекає невеличкий перекус…
Більша частина учасників одразу ж біжить до дверей якимось табуном. Дивитись на це навіть трохи смішно. Нормальний актор на кастингу ніколи не буде бігати й штовхатися, бо це є показниками непрофесійності.
Окрема група йде спокійно; це я, Стас, Альона та якийсь низенький хлопець-блондин.
Нас з блондином розподіляють в першу залу, а Стаса та Альону — в другу.
Коли наша група заходить до пустої просторої зали, то бачить посеред неї один-єдиний столик, на якому лежав мобільний телефон.
— Прошу всіх вас стати в коло, — знов лунає голос Макса Деміна. — Зараз задзвонить телефон. Його візьме номер вісімнадцять. Наступним буде номер сорок п’ять і далі по колу. Ваше завдання — відповісти на дзвінок і зіграти емоції відповідно до слів, які вам скаже людина, з якою ви будете розмовляти. Від вас потребуються емоції та слова.
Я трохи насуплююсь. Виходить, що першим буде той самий хлопчик-блондинчик, який стояв поруч зі мною… А я, я, виходить, буду останньою. Це не дуже добре. Що першим, що останнім бути складно. Перший ще зовсім не знає, чого очікувати, а останній, навпаки, стає заручником гри попередніх учасників. Але водночас закрити очі та вуха і не слухати — це теж не варіант. Я зможу зіграти оригінально не зважаючи на гру інших.
Аж ось… Телефон і справді дзвонить.
Блондинчик натискає на «прийняти» і підносить телефон до вуха:
— Я йду від тебе… — сумний жіночий голос чують всі, хто є в кімнат.
Він лунає з динаміку, з того самого, з якого говорив і ведучий.
#415 в Молодіжна проза
#3648 в Любовні романи
#1713 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.07.2022