Розділ 4. Харківський відбір. Перед першим етапом.

Добре, що я вже стільки років навчаюся в акторській школі… Завдяки цьому у мене вже є і професійна відеовізитка, і снепи. Ми в школі переробляємо ці дві позиції кожний семестр, так що мені хоча б не треба робити ці два пункти. Все, на чому мені залишилось зосередитися, це харківський етап відбору. Я маю пройти.

— Привіт, Алісо! — Стас підходить до мене та усміхається. — Ти теж прийшла зарано.

— І, не дивлячись на це, я аж триста тридцять сьома. — показую йому руку. — Нам пощастило, що така вузька вікова категорія і так багато пунктів відбору по всій Україні, — усміхаюсь другу у відповідь.

— Ти волосся накрутила? — Стас простягає долоню до моїх локонів і легенько торкається до одного з них, після чого одразу прибирає руку. — Тобі дуже личить.

— Дякую, — ніяковію й усміхаюся злегка дурнуватою посмішкою.

Після останнього заняття в акторській школі я постійно думаю про те, про що думати не повинна. Мені так спокійно жилося, все було добре, все було так, як мало бути. Батьки проти мене, друзі за мене. Цілі — великі, перепони — не менші…

Напевно, мої щоки та вуха червоніють і Стас знов усміхається.

Ще одна перепона зараз так мило усміхається мені, що я на секунду навіть думаю, що в нього самого є до мене якісь невиказані почуття. Напевно, дивно думати про таке… Дивно і незвично.

— О, Алісо, Стасе, привіт! — раптом вітається Альона, яка підходить до нас, коли за нами вже є черга ще десь у триста людей. — Ну і черга тут — просто жах! А хлопці з масовки хотіли прийти всього за пів години до відбору…

— Я думаю, організатори все одно подивляться усіх, — каже Стас після кількасекундного мовчання. — Однак напевно будуть відсіювати.

— До речі... Те, що ви стали біля мене, не зробить вас наступними: номерки видають аж наприкінці черги, черга жива, номерки для друзів не видають, — додаю я.

Авжеж, мені не хочеться, щоб він йшов, але з іншого боку, якщо він не отримає номерок, то не зможе взяти участь у конкурсі… А я думаю, що він один із фаворитів Харкова. Йому треба лише отримати можливість проявити себе і він своє не впустить.

— Серйозно?! — дивується Стас. — Альоно, тоді підімо швидше… Треба, щоб нам дісталися номерки.

— Так, — відповідає Альона, а потім дивиться на мене. — Алісо, побачимось всередині!

— Добре…

Мої друзі йдуть в кінець черги, а я роблю глибокий вдих і видих.
Прикриваю очі.
Певний мандраж в мене є і це мені не подобається.

Занадто довго я не ходила на кастинги, бо ж у масовку мене за знайомствами запрошують… Хоч трохи, але я зарекомендувала себе перед кастинг-менеджерами: вони знають, що я поводжусь професійно.

На головні ролі я давним-давно не пробуюсь, а в рекламах і тому подібному мені навіть не хочеться брати участь, бо я не вважаю це мистецтвом… Це просто продажі, а я не хочу продавати.

Мені цікаво перевтілюватися в різних персонажів, оживляти їх прямо в собі, ставати ними… Проживати чужі історії так, ніби вони — мої власні, і отримувати з цього досвід. Не тільки акторський, але й життєвий.

Я хочу, щоб глядачі вірили у мою гру, щоб історія, зіграна мною, викликала в них справжні, непідробні емоції… Цей конкурс має допомогти мені стати кращою акторкою. Я хочу розвиватися і йти далі. Рухатись вперед, незважаючи ні на що.

Хочу вийти за межі, кожного сьогодні бути кращою ніж учора, але при цьому знати, що кожне моє «завтра» я маю перевершити себе сьогоднішню…

Рух. Рух — це найголовніше в будь-чому. Рух і шлях, яким ти йдеш. І тут вже важливо не тільки обрання самого вектору руху, шляху, але й те, як саме ти долаєш цей шлях. Все ж, засоби, які ти використовуєш для того, щоб досягти мети, не менш вагомі, ніж сама мета. І якщо ти задоволений обраними засобами, то ти завжди будеш спати спокійно… Це я знаю з власного досвіду. Бо колись вже отримала роль не дуже чесним шляхом і напевно саме це й досі гальмує мене і не дає йти далі. Але більше я не повторю тої помилки.

Я впораюсь.
За роздумами я не одразу розумію, що черга нарешті починає просуватися вперед…
Невже, нас запускають?…

Я, разом із потоком інших дівчат та хлопців, нарешті потрапляю всередину приміщення.
Перше, що впадає в око в інтер’єрі нашого екзаменаційного приміщення — це камери, підвішені буквально всюди, в кожному кутку. А ще люди, теж з камерами, оператори. Їх тут не менше шести.

Двоє йде попереду нас, двоє збоку і двоє — за нами. Я вже співчуваю цим хлопцям: робота оператора, як на мене, одна з найскладніших як фізично, так і в плані відповідальності. Бо саме оператор бачить картинку першим, саме в його руках те, якою буде ця картинка в першому своєму вигляді.
Коли озираюсь назад, то розумію, що запустили не всіх, а лише до п’ятисотого номера; тобто десь трохи більш ніж половина з тих, хто прийшов на момент заявленого початку кастингу. Мої друзі теж тут, вони пройшли в перший захід.

Нас проводять до великої чистобілої зали з дзеркалами й приблизно трьома десятками фотобудок, розташованих по всьому її периметру... Значить, снепи? Цікаво...

***
Привіт, як вам глава?)) Що, думаєте, буде далі? Дуже чекаю на коменти))