Розділ 1. Зйомки у масовці та чутки про ШОУ

—… Алю, ти куди? — мама впивається в мене своїм суровим поглядом, таким, яким вона зазвичай дивиться на мене в тих випадках, коли я, на її погляд, роблю щось, що суперечить її розумінню правильних вчинків слухняної доньки.

— Я ж попереджала, що  в суботу і неділю буду на зйомках,  — намагаюсь, щоб мій голос не звучав занадто грубо. — Ти ж знаєш, як це важливо для мене. Це реальна акторська практика, нехай і у звичайній масовці…

— Але на вступ до університету ці твої практики ніяк не вплинуть. — продовжує мати. — Краще зосередься на ЗНО та підготовці до конкурсу… І ще одне, — дивиться мені в очі. — Ти обміркувала запасний варіант?

— Мамо, я не буду вступати на економічний чи юридичний, я вже казала тобі! — починаю втрачати контроль. — Мені вже практично вісімнадцять, ви не можете вирішувати за мене!

Мої батьки завжди такі… Їм потрібні «запасні варіанти». І ці варіанти обов’язково мають відповідати їхньому баченню мого майбутнього. А їхнє бачення мого майбутнього — це економічний або юридичний факультет і навчання в рідному Харкові, під їхнім крилом.

— Але хоча б підготуватися до ЗНО з економіки та математики ти все одно мусиш! — мама теж починає злитися. — Стільки грошей вкладено у твій ліцей, підготовчі курси… Ти не маєш права отак просто від усього відмовитись… А що, якщо ти не вступиш на акторське?

Давай, накаркай ще… Напевно, ти будеш рада, якщо я не вступлю. Так само як і батьки Стаса. Ви взагалі не думаєте про те, чого хочемо ми… Бо це ж наше життя, а не ваше, ми стільки років йшли до цієї мети…

— Ти серйозно? — очі починають щипати. — Я йшла до цього стільки років і тепер ти, моя мати, кажеш мені, що я не впораюсь? Хіба не ти перша мала б вірити в мене? — я нарешті вдягаю куртку і накидую на спину рюкзак.

Мама хоче щось сказати, але я продовжую говорити, не даючи їй і слова вставити:

— Стій. Не відповідай. — накидую шапку і хапаюся за ручку. — Неважливо. Я впораюсь і сама.

Дві секунди і я вже біжу вниз по сходинках під’їзду.

До метро теж майже біжу. Не знаю чому, але хочеться якомога швидше опинитися якомога далі від дому.

Раптом відчуваю вібрацію в кишені. На екрані висвічується «Стас».

Стас — мій друг з акторського гуртка, ми навчаємось разом вже понад п’ять років, з тих самих пір, як я перейшла з театральної студії у студію Act-2-Cam, навчання в якій зосереджене саме навколо зйомок фільмів, а не підготування вистав.

Буду відверта, Стас подобається мені ще з нашої першої зустрічі, але за постійними зйомками та роботою в музичній групі у нього зовсім немає часу на такого роду стосунки й тому я йому навіть не намагаюсь зізнатися…

Все ж, ні йому, ні мені зараз не до кохання, бо ж цього року нам обом вступати до універа. Можливо у нас з’явиться час тоді, коли ми вступимо... І Стас, і я хочемо поступати в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Що мої, що його батьки не дуже задоволені нашим вибором.

Стасу непогано даються точні науки, та й взагалі вчиться він на відмінно, не зважаючи на те, що серйозно займається акторською майстерністю, грає в юнацькому театрі імпровізації, а також доволі серйозно практикує різні види єдиноборств.

Телефон знов дзвенить, я трохи усміхаюся і нарешті відповідаю.

—…Так, привіт, я вже вийшла.

— Не запізнишся?

— Навіть якщо і запізнюсь… Ти ж знаєш, що як мінімум дві години будуть збори, перевдягання і грим, тож п’ятнадцять хвилин нічого не вирішать.

— Здається, цього разу зйомки на якомусь режимному об’єкті, тож треба прийти вчасно, щоб взагалі зайти. Бо хто буде заради масовки ходити відчиняти все це?

— Серйозно? — я подивилася на час. — Чорт, тоді годі базікати! Намагатимусь не запізнитися, зустрінемось за хвилин сорок.

— Окей, до зустрічі.

— Бувай.

Кладу телефон до кишені й вже реально біжу до метро.

На шляху мало не збиваю декількох людей, але в останню секунду встигаю змінити траєкторію. Потяг прибуває швидко.

Дорогою думаю, що якщо й встигну, то впритик, однак не можу здатися...

***

— В останні хвилини, але все ж встигла, — шепотить мені Стас.

—…Отже, як я і казав, зараз ми заходимо на територію об’єкта, — Макс, кастинг-директор, а також менеджер масовки на зйомках, обводить всіх нас поглядом. — Там йдемо в костюмерну, а потім на грим. Сьогодні ви граєте голодних людей. Ви всі живете в місті, роботи майже нема. Сьогодні знімаємо сцену як ви блокуєте вхід до заводу. Ви кричите, хочете, щоб вас помітили. Деяким з вас ми дамо аркуші з резюме.  — Макс показав якісь аркуші. — Ті, кому їх дали, мають намагатися віддати документи охороні, яка блокує вхід. Уявіть, що від того, чи візьмуть ваше резюме, реально залежить ваше життя. Коли головні герої та оператор зі стеді-кам будуть пробиратися до входу через ваш натовп, ви маєте їх пропускати. Але не так, ніби ви даєте їм дорогу, а просто щоб не зламати обладнання та не зіпсувати костюми!  А поки що всі — на грим!

Більшість АМС (акторів масових сцен), які прийшли сьогодні на зйомки, —  мої знайомі. Все ж, зазвичай на такі події приходять одні й ті ж люди. Насправді робота АМС не дуже легка. Треба бути витривалим, гнучким, терпіти холод і навіть почуття голоду чи спраги, бо ніхто нікуди не відлучається, допоки режисер не скаже «CUT!» або «Знято!».