Розділ 52

Наступні кілька вечорів і ночей були просто неймовірними. Мене підкупляла вся ця конспірація: удень перед дівчатами ми вдавали, ніби нічого між нами не відбувається, а щойно будинок засинав, Павло надсилав коротке повідомлення й кликав до себе.

Я тихенько вислизала з кімнати та йшла до нього. Ми цілувалися до посиніння губ, насолоджувалися одне одним – це було щось нереальне. Я муркотіла від ніжності й у його обіймах почувалася найщасливішою на світі.

Іноді я втікала посеред ночі, ледь прокинувшись, іноді під ранок. Майже завжди я вставала раніше за дітей, встигала непомітно пробратися до себе й прикинутися, ніби тільки-но піднялася й прийшла будити Мілану. Але цього разу удача зрадила мене. Я переступила поріг своєї кімнати, а донька вже сиділа на ліжку й потирала очі.

– Ой, мамо, а ти де була? – позіхнула вона.

– Та я вже давно прокинулася, сніданок вам готувала, – збрехала я.

– А вночі?

Я зависла на місці. Не знаючи, що відповісти, судомно викрутилася:

– Так це, мабуть, уже не ніч була. Я просто дуже рано встала.

Мілана кивнула. Як же добре, що вона не додумалася подивитися на годинник. Наче відмазалася, хоча всередині все стиснулося. Я розуміла, що довго так бігати й ховатися не вийде, але мене все влаштовувало – у цій таємниці була своя романтика. Я сподівалася протриматися ще якийсь час, поки ми з Павлом остаточно не дозріємо для серйозної розмови з дітьми.

Спустившись вниз, я відправила дівчат снідати. Поки вони пили чай і про щось балакали, я збирала речі. Потім я підійшла до дверей кухні й випадково прислухалася до їхньої жвавої бесіди.

– Та я вам серйозно кажу! – заявила Дарина, сьорбаючи чаєм. – Вона вже не перший раз ночує в нашого тата! Ви взагалі уявляєте, чим вони там займаються?

– Чим? – видихнула Ніка.

– Ну... мабуть, сплять разом. Удвох. Як раніше спали наші мама й тато, а тепер Альбіна спить із нашим татом.

– І що це означає? – запитала Мілана. – Що моя мама тепер і ваша мама? – і одразу з легким сумом додала: – Я ревную... Чи не ревную, не знаю.

– Зате в нас тепер є нова мама! – безапеляційно відрізала Дарина. – А в тебе – тато.

– У мене ніколи тата не було, – відповіла Мілана.

– Ну, виходить, ми можемо поділитися з тобою своїм татом! – радісно підсумувала Ніка. – Зате так у нас буде справжня сім'я. А ти своєю мамою поділишся!

– Домовилися! – з захопленням сказала Мілана.

Я завмерла біля дверей, боячись зробити навіть крок. Господи! Вони все зрозуміли. Нас не просто спалили – дівчата сприйняли все, що відбувається, занадто добре.

Здається, поки ми з Пашею вдавали з себе партизанів і переживали за реакцію дітей, вони вже все вирішили за нас.

Я ще хвилину простояла в коридорі, переводячи подих і стримуючи нервовий сміх. Так це ж навіть краще! Обов'язково треба розповісти все Павлу, разом посміємося.

Натягнувши максимально незворушний вираз обличчя, я нарешті зайшла на кухню:

– Ну що, поїли? Давайте збиратися.

– Давай! – Мілана весело плеснула в долоні і, як ні в чому не бувало, побігла нагору.

Я перехопила хитренькі, багатозначні погляди, якими зі мною обмінялися Дарина й Ніка. Вони, звісно, удавали, ніби хвилину тому обговорювали мультики, а не нас, але куточки їхніх губ тремтіли.

Мені стало ніяково, але в душі розлилося тепло: головне, що дітей це не просто влаштовує – вони щиро щасливі.