Розділ 50

Настав день, коли ми забрали дівчат. Усю дорогу ми слухали їхні емоції від поїздки до бабусі. Мілана теж із натхненням ділилася враженнями.

У неї, звісно, є свої дідусь і бабуся, але батьки Павла їй теж сподобалися. Це був чудовий знак, хоча всередині все одно сиділо хвилювання: я гадки не мала, як донька поставиться до наших із Павлом стосунків.

Не хотілося, щоб вона вважала мене легковажною – усе-таки після минулих стосунків пройшло не так багато часу. Поки що я вирішила не давати дітям зайвих приводів для підозр.

Повернувшись додому, дівчата з порога кинулися шукати кішку:

– Меліссо, ти де? – гукала Мілана. – Нам бабуся пиріжків передала, ми можемо поділитися!

– Це зайве, – усміхнувся Павло, роззуваючись на порозі. – Ми годували її спеціальним кормом.

– Шкода, а ми думали, вона захоче пиріжок, – зітхнула донька.

– Усе одно треба її знайти, – перебила Дарина, на ходу розстібаючи вітрівку.

Дівчата побігли нагору, а я пішла за Міланою, щоб послухати її розповіді. Батьки Паші прийняли їх чудово, але, на щастя, ніяких дорослих пліток їм донька не привезла – її більше вразили величезний сад, альтанка й прогулянка до лісу. Вона навіть запропонувала, щоб наступного разу я поїхала з ними.

Увечері дівчата награлися й уляглися. Я прийняла душ, повернулася до кімнати й поправила ковдру в Мілани, яка вже солодко сопіла в обіймах із плюшевим ведмедиком. Вимкнувши нічник, я тільки-но встигла прилягти, як за десять хвилин у кімнату тихенько постукали.

Двері безшумно відкрилися, і в прорізі з'явився Павло. Він мовчки махнув головою, кличучи мене вийти.

Серце миттєво впало в п'яти, а тілом розлилася звична хвиля жару. Я чудово розуміла, що у своє ліжко повернуся ще нескоро. Тихо вставши, щоб не розбудити доньку, я вийшла в коридор услід за Павлом. Настав час знову залишитися тільки удвох.