Розділ 49

Я прокинулася від клацання дверей. Позіхнула, потерла очі й, підвівшись на ліктях, побачила Павла, який зазирав до кімнати.

Він стояв у спортивних штанях, без футболки. Ну звісно, тепер він міг собі дозволити так ходити! Я насилу відвела погляд від його підтягнутого тіла. Господи, який же він неймовірний... Я видихнула, стримуючи зніяковілу усмішку.

– Доброго ранку, – тепло усміхнувся він. – Усе думав, нести тобі каву в ліжко чи не варто.

– Ой, ні, не треба! – одразу сіпнулася я. – Інакше я її обов'язково розіллю на простирадла, обпечуся й влаштую катастрофу. Давай краще на кухні поп'ємо.

– Без проблем, – задоволено кивнув він.

– Я не романтик, так? – винувато усміхнулася я, злазячи з ліжка й поправляючи розпатлане волосся. – Пробач...

– Та все нормально. Мені б теж було не дуже зручно з тацею крутитися. Тоді чекаю на тебе на кухні.

Павло зробив крок до мене, поцілував у чоло і вийшов. А я так і залишилася стояти з дурнуватою щасливою усмішкою. Трохи тремтячими від хвилювання та від нічних спогадів ногами я швидко пішла до своєї кімнати, перевдяглася у звичні шорти й футболку, розчесалася, зібрала волосся в пучок і спустилася на кухню.

Паша якраз розливав чай і... смажив сирники! Чорт забирай, вони мали просто ідеальний вигляд. Я б подумала, що це напівфабрикати з ресторану, але в раковині стояла миска зі слідами замішаного сиру. Треба ж, він готує сирники краще за мене! Озвучувати це я, звісно, не стала.

– Ого, як круто! – усміхнулася я, сідаючи за стіл.

– Захотілося чогось солодкого зранку. Як спалося?

Я задоволено опустила очі, пригадавши, чому спалося так солодко й міцно.

Поїдаючи рум'яні сирники, ми задоволено переглядалися. Після бурхливої ночі витала легка сором'язливість, але бігати від Паші я більше не збиралася – здається, ми вже все для себе вирішили.

– Завтра дівчат заберемо? – уточнила я між ковтками чаю.

– Так, думаю, одного додаткового дня в бабусі їм цілком вистачить.

– Мені якось навіть незручно, що ми їх так легко сплавили, а самі тут відпочиваємо...

– Та облиш, їм там чудово! Хоча я теж уже сумую. Звик, що вони постійно шумлять поруч.

– От і я так само, – усміхнулася я.

– А що стосовно нас? – раптом запитав Павло, впившись у мене пильним поглядом.

Я важко ковтнула й підняла очі. Нескладно було здогадатися, до чого він хилить, але я все одно трохи розгубилася.

– А чого ти хочеш? – тихо запитала я.

– Хочу, щоб ти була моєю. Вся.

– Ого, – засміялася я від його напору. – Навіть так?

– Так. У мене від тебе вже залежність, – серйозно промовив Паша.

– Просто... перед дівчатами якось незручно. У них же є рідна мама, а тут таке... Може, при них поки робити вигляд, ніби нічого не сталося?

– Та вони б усе зрозуміли, – зітхнув він. – Не сказав би, що мати їм настільки близька. Ти для них ближча. Не хочеш, щоб вони знали?

– Мені просто перед ними соромно. Здається, ще занадто рано, я поки не готова афішувати наші стосунки.

– Я тебе почув, – розуміюче кивнув Павло. – Тоді при них будемо удавати, що все по-старому. Але тільки поки вони дивляться. А коли ми одні – я не хочу відпускати тебе ні на хвилину.

Він накрив мою долоню своєю й переплів наші пальці. Від його слів серце заколотилося ще дужче.

– Тоді не відпускай, – сказала я, стискаючи його руку у відповідь.

Ми допили чай і вирішили присвятити цей день тільки собі. Весь залишок дня ми провалялися на дивані в обіймах: дивилися фільми, періодично здійснювали набіги на холодильник, заварювали свіжий чай і знову валялися, цілуючись та обіймаючись.

У якийсь момент емоції знову накрили нас, і ми дозволили собі зайти набагато далі просто там, у вітальні на дивані. Це було неймовірно. Ми наче намагалися насититися одне одним про запас, розуміючи, що завтра з приїздом дітей доведеться ввімкнути самоконтроль.

Але я вже сумнівалася, що в нас вийде стримуватися. У мене й самої з’явилася залежність від його дотиків.