Розділ 41

– Ну то що, йдеш? – уточнив Павло, коли я завмерла за кілька кроків від краю басейну.

– Мабуть, – нервово усміхнулася я, відчуваючи, як від хвилювання пересохло в горлі.

Він плавав неподалік у легкій темряві й з неприхованим інтересом поглядав на мене.

– Тільки відвернешся! – у підсумку не втрималася я.

Я стояла в домашній футболці й вільних шортах. Йти нагору та одягати бюстгальтер було ліньки, тому я вирішила, що зможу поплавати так, без одягу – приглушене світло біля самої води чудово цьому сприяло.

– Окей, – усміхнувся Павло, на мить підвівши руки на знак капітуляції, і дійсно повернувся до мене спиною.

Він ліниво плавав на місці, не намагаючись підглядати. Тоді я швидко скинула шорти, а за ними й футболку. Затамувавши подих, я опустилася на бортик і безшумно опустилася у воду, не пірнаючи з головою. Занурившись по саму шию, я подивилася вниз: у напівтемряві крізь товщу води дійсно нічого зайвого було не розгледіти. Напруга трохи відпустила, і я нарешті змогла розслабитися.

Павло повернувся, окинув мене задоволеним поглядом, а потім ліг на спину й поплив уздовж протилежного бортика. Чорт, я знову зависла, розглядаючи його підтягнутий силует. Захотілося лягти так само, але я ж без купальника. Тому просто спокійно плавала на місці.

– Тут дійсно круто, – усміхнулася я, відкидаючи мокре волосся назад. – Тепер розумію, чому дівчата так рвалися сюди.

– Так, – кивнув Паша. – Влітку вони звідси взагалі не вилізають, а взимку я його рідко набираю. Просто хотілося показати басейн Мілані.

– І мені, – додала я.

Наступні кілька хвилин ми плавали в затишному мовчанні. Ніяковість від того, що ми, по суті, були без одягу, поступово розчинилася. Павло поводився культурно, не дозволяючи собі жодного зайвого руху, хоча десь у глибині душі я спіймала себе на думці, що мені цієї близькості навіть трохи не вистачає.

У якийсь момент Паша сповільнив рухи й завмер біля бортика.

– Усе добре? – уточнила я.

– Так, – відгукнувся він. – Замислився просто. Днями планується зустріч із колегами, і вони, швидше за все, приїдуть до мене.

– Добре. Від мене щось вимагається?

– Поки не знаю. Взагалі посиденьки мають бути доволі довгими, у неформальній обстановці. Я от думаю відправити дівчат до бабусі на ці дні.

– Я в принципі можу завезти Мілану до своїх батьків, щоб вона вам не заважала, – запропонувала я.

– Ні, заважати вона точно не буде, – хитнув головою Паша. – Ми можемо відправити її до моєї мами разом із Нікою та Дариною. Мама безумно любить дітей. Я впевнений, вона до Мілани буде ставитися як до рідної.

– Навіть не знаю, – зніяковіло усміхнулася я. – Незручно якось...

– Ну, ти подумай, – Паша подивився на мене. – Можете, звісно, залишитися тут. Просто я подумав... може, ти захочеш посидіти з нами?

Я від несподіванки затамувала подих. У голові миттєво виникла купа запитань: ким він мене їм представить? Як це взагалі виглядатиме?

– Для тебе це важливо? – запитала я, зустрічаючи його погляд.

– Ну, я б цього дуже хотів.

– Добре, – видихнула я, відчуваючи, як щоки обдає жаром. – Ми можемо потім це ще обговорити.

– Дякую, – усміхнувся він.

Від його слів серце закалатало як скажене. Навряд чи Павло вкладав у це якийсь прихований підтекст, але я вже встигла надумати собі зайвого. Навіщо взагалі збирати друзів і обов'язково відсилати дітей до бабусі? Утім, я повністю йому довіряла й знала: що б не сталося далі, шкодувати мені точно не доведеться.