Розділ 39

Тиждень пролетів непомітно, і ось знову настали вихідні. Ніяких грандіозних планів на ці дні не було – будні видалися виснажливими, тільки от сьогодні мав приїхати Мирон. Сюди.

Від цієї думки ставало трохи незручно, але дівчата вмовили Павла завести кішку, і саме Мирон мав її привезти.

– Ну де він там? Скоро вже? – Дарина нетерпляче тупотіла на місці, поглядаючи на двері.

– Скоро приїде, – я кинула погляд на годинник.

– Я так хочу Мирона побачити, – сказала Мілана. – Я за ним скучила.

Я не змогла стримати теплої усмішки. Останнім часом донька все частіше згадувала про нього. Раніше вона без нього просто жити не могла, і перший час після нашого розставання нам обом дався важко.

Мирон, звісно, від неї ніколи не відмовлявся, завжди казав, що ми можемо бачитися, адже він теж до неї звик. Але поступово Мілана стала адаптуватися до нового життя і тут, у будинку Павла, уже почувалася своєю.

– Ось якраз і поговорите, – погладила я її по плечу.

Ніка сиділа на дивані, захоплено розглядаючи книжку з яскравими картинками. Щось бурмотіла собі під ніс, але за її блискучими очима було видно – вона теж ледь стримує нетерпіння.

Павло десь ходив. На дворі вже стояв вечір, він давно повернувся з роботи й зараз пропадав на вулиці. Мене здивувало те, наскільки серйозно він поставився до цієї ситуації. Вони з дівчатами заздалегідь купили все необхідне: лоток, лежанку, миски й цілий склад котячого корму. Кішку чекали як повноцінного члена родини.

Нарешті вхідні двері грюкнули, і до вітальні зайшли Павло з Мироном. Я на секунду розгубилася, бачачи їх поруч. Обоє в куртках, роззуті, на темному волоссі Мирона танули сніжинки. На руках він обережно тримав маленьку кішечку.

– Ой, який котик! – першою рвонулася до нього Дарина.

Мирон усміхнувся, прикусивши губу, а потім відповів:

– Це дівчинка. Здається, Мілана назвала її Меліссою?

– А, ой! – зніяковіла Дарина й нарешті перевела погляд з Мирона на кошеня.

У мене відвисла щелепа, а через секунду дійшло, що Дарина мала на увазі зовсім не кішку, а самого Мирона! Почувся наш гучний регіт.

Мирон знову тепло усміхнувся, і дівчата обережно забрали в нього кішечку. Вона виявилася темною, з милими світлими лапками – точнісінько як М'ята. Дівчатка миттєво забули про все на світі, обступивши нову улюбленицю, але Мілана все ж відволіклася, підбігла до Мирона й міцно обняла його.

– Рада тебе бачити! – вткнулася вона в його куртку.

– Я теж скучив, – присів він й обійняв її у відповідь. – Як тільки потеплішає, обов'язково підемо з тобою в парк розваг.

Ми з Павлом перезирнулися. Не знаю, що в цей момент відбувалося у нього в голові, але Мілані подобалося спілкуватися з Мироном. Та й ми з ним залишилися в дружніх стосунках. Усе болюче залишилося далеко в минулому.

Мирон перекинувся з донькою ще парою фраз, дістав із рюкзака великий пакетик її улюблених цукерок і передав їй.

– Ой, як круто! Дякую! – засяяла Мілана, притискаючи солодощі до грудей.

– Може, пройдеш? – запропонував Павло. – Чайник поставлю.

– Та ні, дякую, я вже бігтиму, – хитнув головою Мирон. – Усього доброго!

Він попрощався й вийшов. Павло пішов його проводити, а я із задоволенням спостерігала за дівчатами, які вже няньчили Меліссу. Кішка тихенько муркотіла, коли її гладили, і, на диво, зовсім не боялася гучних дитячих голосів.

Дарина виявила несподівану дорослість: вона вчила молодших поводитися з кошеням акуратно, не стискати сильно й не чіплятися занадто нав'язливо.

Я сиділа на краю дивана, а Павло, коли повернувся, опустився поруч зі мною.

– Твій колишній, я так зрозумів? – запитав він, дивлячись на дітей.

– Ага, – відповіла я, не повертаючи голови.

Паша більше нічого не сказав. Здається, йому просто було цікаво переконатися, і на цьому все.

В будинку тим часом відбувалося найцікавіше. Дівчата сперечалися, де Мелісса буде спати, у якій саме ванній поставити лоток, і який корм їй сподобається більше.

Кішечка була зовсім крихітною, тільки нещодавно навчилася їсти сама й, здається, трохи сумувала за мамою-кішкою. Але дівчатка оточили її такою турботою, що сумувати їй явно не давали.