Розділ 37

Павло

Цей день мені неймовірно подобався. Треба частіше проводити час усім разом. Хоча дівчатам і самим було весело – вони про нас узагалі забули, а нам з Альбіною було більш ніж приємно вдвох. Мені так подобалося дуріти з нею.

Коли ми впали в сніг, я дивився на неї й з останніх сил стримувався, щоб не опустити погляд на її губи й не поцілувати. Розумів, що ситуація не та, дівчата недалеко від нас і могли все побачити, але як же мені цього хотілося.

Я вже ледь тримався. Сніжка, що прилетіла, неочікувано привела нас до тями й, напевно, врятувала нас обох – інакше я б точно не зупинився.

Останніми днями присутність Альбіни я відчував занадто гостро. Наче мені потрібно було її все більше й більше. Я почувався реально закоханим хлопчиськом. З цим явно треба було щось робити – довго так тривати не могло.

У холодильнику знайшлася домашня наливка, що залишилася після нещодавніх посиденьок із друзями. Зазвичай я не любитель міцного, але зараз зрозумів, що пару ковтків не завадять, та й зігрітися на вулиці допомогло б. Я взяв два келихи, пляшку й повернувся на свіже повітря.

Альбіна стояла біля мангала, простягнувши до нього долоні.

– Замерзла? – уточнив я.

– Ну, є трохи. Зараз зігріюся, – усміхнулася вона, підступаючи трохи ближче до вугілля.

Я спочатку перевернув шампури, з яких апетитно капав сік, а потім налив наливку й простягнув їй келих:

– За хороший день. І щоб далі все було тільки краще.

Ми переглянулися й зробили по ковтку. Тілом миттєво розлилася приємна гаряча хвиля. Альбіна знову здригнулася, розглядаючи полум'я. Бачачи, як вона стиснулася, я поставив свій келих на дерев'яний столик. Підійшов до неї ззаду, розкрив свою куртку й м'яко обняв її за плечі, укриваючи від вітру.

– Ти чого? – видихнула вона, завмерши.

– Грію тебе, – шепнув я їй на вухо. – Можу куртку віддати.

– Не треба, – одразу відмахнулася Альбіна. – Ти ж сам замерзнеш.

– Та зі мною все в порядку. Але якщо не хочеш куртку – буду гріти так.

Вибору в неї не залишалося. Одягати мою куртку вона відмовлялася, а йти від теплого вогню не хотілося. Мені тільки цього й треба було – я із задоволенням притиснув Альбіну до себе. Вткнувшись носом у її волосся, я глибоко вдихнув, і мозок остаточно поплив.

Спробувавши укутати її сильніше, я схрестив руки у неї на животі. Альбіна помітно зніяковіла й, здається, не знала, куди подітися, а мені стало навіть весело. Мені подобалася її реакція: вона хвилювалася, дихала частіше, але не відсторонялася. Здавалося, їй самій хотілося цієї близькості. Не міг знати напевно, але дуже сподівався, що інтуїція мене не підводить.

Ми простояли так кілька хвилин. Альбіна перестала тремтіти й нарешті зігрілася. Мені ж від такої близькості стало не просто тепло – кинуло в справжній жар. Господи, захотілося знову стрибнути в ту кучугуру, тільки щоб злегка охолонути.

Я почувався голодним звіром, який потрапив у капкан власного бажання. Я ласкаво погладжував її через тканину куртки, заривався обличчям у м'яке волосся, а Альбіна удавала, що захоплено спостерігає за дітьми.

– Я вже зігрілася, дякую, – зніяковіло, але задоволено мовила вона й рефлекторно повернулася до мене.

Але я не розтиснув рук. Продовжував утримувати її в обіймах, і тепер наші обличчя опинилися в небезпечній близькості.

Усмішка зійшла з її губ, моя теж згасла. Мій погляд мимоволі опустився на її губи. Весь цей день наче навмисно підштовхував мене до того, щоб зробити цей крок.