Розділ 36

Ми винесли миску з м'ясом на вулицю й взялися нанизувати його на шампури: добре, що поруч стояв невеличкий дерев'яний столик. Павло захопив серветки й ще купу всяких дрібниць, тож у чотири руки ми впоралися доволі швидко.

Зовсім скоро м'ясо було на вугіллі, а нам залишалося тільки поглядати на нього та періодично перевертати.

– Яка крута атмосфера! – з усмішкою видихнула я. – Ми, звісно, смажили шашлик раніше, але зазвичай улітку. А ось так, узимку – вперше.

– Зимовий пікнік – теж круто, якщо вітру немає, – відгукнувся Паша. – А то іноді багаття взагалі розпалити не вдається.

Я подивилася на мангал: над вугіллям підіймався рівний дим, а довкола вже поплив неймовірний аромат. Значить, усе йшло як треба.

Час від часу ми поглядали на дівчат, які з радісними криками продовжували дуріти в глибині двору. Боже, вони вже були повністю в снігу! Сніг забився їм у черевики, налипнув на каптури, і я вже поривалася їх покликати, щоб перевдягнути.

Але Павло зупинив мене, запевнивши, що хай дівчата розважаються – вони роблять це не так часто, зате загартовані й після такого зазвичай не хворіють. Найбільше я переживала за Мілану, але донечка, на щастя, у найглибші кучугури не пірнала.

– Весело за ними спостерігати, – раптом сказав Павло.

– Ага.

– Теж так хочу.

– Що? – я обернулася до нього й застигла.

Паша дивився на мене хитро, з якимось бешкетним, хлопчачим азартом. Він стояв у легкій, навіть не застебнутій куртці – йому явно було спекотно, хоча я встигла трохи змерзнути. Поки я намагалася розгадати цей його погляд, серце зробило кульбіт. Павло підхопив мене на руки й швидко ступив туди, де кучугури були глибшими.

Я навіть пискнути не встигла! Зрозумівши, що ми зараз полетимо вниз, я рефлекторно заплющила очі й міцно обійняла його за шию, щоб він мене не впустив.

Наступної миті ми разом гепнулися в сніг. Я опинилася частково лежачи на його грудях. Піднявши голову, я відчула, як його долоні впевнено лежать на моїй талії – навіть через щільну тканину куртки це відчувалося чітко.

– Ти з глузду з'їхав?! – хіхікнула я, червоніючи.

Але як же тепло й добре стало! Навіть вставати не хотілося.

– А чому б і ні? – усміхнувся Паша, дивлячись мені в очі.

Я лежала на ньому й теж зависла. Охопила дика ніяковість, але відсторонитися не було ні сил, ні бажання. Чорт, здається, ми дозволяємо собі занадто багато...

Павло раптом повільно простягнув руку й акуратно заправив вибите пасмо мого волосся за вухо. Від цього простого дотику шкірою пробігла хвиля мурашок. Я дивилася в його очі й розуміла, що давно нічого подібного не відчувала. З одного боку, хотілося втекти від цього хвилювання, а з іншого – я просто згоряла від кайфу бути так близько до нього.

У голові пронеслася панічна думка, що ще секунда – і станеться щось зовсім непоправне... І тут мені в потилицю прилетіла сніжка.

Я миттєво скотилася з Павла на сніг, сіла й оглянулася, намагаючись зрозуміти, хто в мене влучив. Але дівчата носилися, навіть не дивлячись у наш бік – прилетіло, схоже, чисто випадково.

– Треба перевірити... що там із м'ясом, – схвильовано видихнула я й одразу підвелася на ноги, розправивши куртку.

Я швидко рушила назад до мангала, а Павло, як ні в чому не бувало, підвівся й пішов за мною. На диво, у нас навіть вийшло зробити вигляд, ніби нічого не сталося. Хоча, може, це тільки для нього нічого не сталося?

Я не могла припинити думати про те, як лежала на його грудях, як він погладив моє волосся... Ми взагалі припинили зберігати хоч якусь дистанцію! Я боялася власних почуттів, а Паша ніби знущався – наче спеціально провокував ці моменти раз за разом.

– Можу налити трохи чогось зігрівального, – запропонував він. – Будеш?

– Давай, – видихнула я, потираючи долоні. – Бо після кучугур я все-таки замерзла.

– Піду принесу, – усміхнувся він і ступив до будинку.