Розділ 34

Ми з Павлом зупинилися біля невеличкої, затишної кав'ярні. Вилізли з машини й вирушили до дверей. Я навіть встигла злегка замерзнути. Навколо лежали кучугури, повільно падав сніг, і, на щастя, зовсім не було вітру.

Зайнявши столик біля вікна, ми задоволено перезирнулися й відкрили меню.

– Що будеш? – підняв на мене очі Павло.

– Як і домовлялися, гарячий шоколад.

– Можна ще щось солодке замовити.

– Ой, ні, дякую, інакше точно злипнеться! – засміялася я.

Ми зробили однакове замовлення. Офіціантка в сірому фартуху пообіцяла, що все буде готово за кілька хвилин і зникла.

– Потім треба буде в магазин заїхати, м'яса купити, – згадав Паша.

– А воно встигне замаринуватися так швидко? – уточнила я.

– Так, я знаю чудовий маринад, якому довго стояти не треба. Пари годин вистачить.

– Ой, як цікаво! – загорілася я. – Хоча як ти собі це уявляєш? Ми що, будемо на вулиці багаття розводити?

– Так. Там під навісом мангал стоїть, думаю, сильно не замерзнемо.

– Сумнівна ідея, – усміхнулася я. – Ну добре, це має бути як мінімум цікаво.

– Ну, діти захотіли. Хто я такий, щоб їм відмовляти?

– Оце точно, ти їм взагалі рідко відмовляєш, – усміхнулася я. – Не боїшся розбалувати?

– Та я їх уже розбалував, – замислено протягнув Паша. – Хоча, в принципі, вони все розуміють. Їхня мати постійно на них кричала й нічого не дозволяла. Здається, тому вони про неї зараз навіть не згадують... Натомість ти для них стала значно ближчою.

Я відчула, як щоки обдало теплом, і лише мовчки кивнула. Чорт забирай, у мене в голові не вкладалося, як рідна мати могла так ставитися до власних дітей.

– Це дивно... – я спробувала сформулювати думку, хоча було незручно підіймати цю тему. – У вас завжди так було? Чи раніше стосунки були нормальними? Пробач, якщо лізу не у свою справу.

– Та нічого, – махнув рукою Павло. – Не сказав би, що завжди. Раніше все було стабільно. Просто ми з Ларисою одружилися тільки тому, що вона завагітніла. Головою не думав, а вона казала, що на таблетках... Ну, у підсумку отримали те, що отримали.

– На них не варто так сподіватися, – видихнула я. – У мене ж так само все вийшло. Але я ні про що не шкодую. Та й не знаю, що зі мною було б, якби не було Мілани. Життя склалося б зовсім по-іншому.

– Я теж радий, що у мене є дівчата, – відповів Паша. – І теж ні про що не шкодую. Інакше життя точно пішло б іншим шляхом... Не впевнений, що в кращий бік. Та й ми з тобою тоді б не зустрілися.

Він схвильовано усміхнувся. Мені від однієї цієї думки стало якось щемливо-сумно.

Нарешті нам принесли дві чашки густого гарячого шоколаду та по склянці прохолодної води. Ми ненадовго замовкли. Напій виявився смачним і насиченим. Я зробила пару ковтків води, а потім із насолодою знову припала до чашки.

– А батько Мілани? – раптом запитав Паша. – Вибач, ти ніколи про нього не розповідала.

– Його більше немає в живих, – рівним тоном відповіла я. – Тобто ми розійшлися ще до того, як я дізналася про вагітність. Він сам мене кинув і відмовився від будь-якого спілкування. А потім розбився на смерть.

– Співчуваю, – тихіше промовив Павло й зробив ковток.

Здається, на цьому наша розмова на важкі теми вичерпала себе – додати було просто нічого. Мені й самій було неприємно все це згадувати.

Я була в шоці, коли дізналася, що чекаю на дитину. Спробувала сказати йому, але йому було байдуже. Та я й сама швидко все зрозуміла. Яка ж дурепа була!

Але вже за місяць у мені прокинувся материнський інстинкт, і я відчула себе по-справжньому щасливою. Бути самій із дитиною на руках виявилося важко, але мене дуже підтримала мама. Тоді ми й стали значно ближчими.

Щоправда, чоловіки, дізнаючись про дитину, миттєво випаровувалися й втрачали до мене будь-який інтерес. А Мирон виявився зовсім іншим. Я спочатку приховувала доньку, боячись повторення минулого, але він дізнався про все випадково за пару місяців, коли невчасно прийшов у гості й почув дитячий плач. Та для нього це нічого не змінило.

Він справді був для Мілани як батько, хоч вона його так і не називала – не вистачало їй ще раз переживати втрату. Я була щиро вдячна Мирону за те, що він показав, що чужа дитина – не перепона. У нас не склалося, але я рада, що цей етап був у моєму житті. Зараз у кожного свій шлях, він знайшов своє щастя з Аріною, а моє головне щастя вже років п'ять зі мною.

Я мимоволі усміхнулася, згадавши свою донечку.

Підвівши очі, я зустрілася поглядом із Павлом. Він уважно спостерігав за мною, явно помічаючи, як різко мій сумний вираз обличчя змінився теплою посмішкою.

Допивши шоколад, ми поїхали в магазин за м'ясом. До того, як забирати дівчат, залишалося ще пара вільних годин.