Розділ 33

Павло

Я не пам'ятаю, як ми заснули, але виспатися я точно встиг. Здається, крізь сон я обіймав Альбіну, а вона лише дужче тулилася до мене. Господи, як же я скучив за жіночою увагою.

Навіть згадати не можу, коли у нас востаннє хоч щось було з дружиною. Ми вже давно жили як чужі люди: якийсь час просто ділили дах над головою заради дітей. Вона мені зраджувала, та й у мене були жінки після того, як усе почало руйнуватися. Коли ми з Ларисою остаточно вирішили розійтися, мені вже взагалі нічого не хотілося.

Я намагався відволікатися роботою, а потім у моєму житті з'явилася Альбіна. Поруч із нею все погане просто вивітрювалося з голови, хоча ми ніколи не дозволяли собі нічого зайвого. А зараз я ледь стримував себе.

Мені хотілося піти далі, але я бачив, як вона хвилюється, ніби натякаючи, що їй це не потрібно. На стіну хотілося лізти від напруги. Не звільняти ж її через це? Доводилося терпіти й стискати волю в кулак, хоча здавалося, що одного дня я просто зірвуся.

Альбіна тихо вийшла з кухні – напевно, до дівчат, допомагати збиратися. Я клацнув кнопкою чайника й теж пішов перевдягнутися.

Хвилин за п'ятнадцять ми знову перетнулися на кухні. Дівчата вже стояли повністю готові: у теплих светрах, волосся зібране в акуратні хвостики. Щоправда, вигляд у всіх трьох був заспаний. І це при тому, що вони лягли вчасно, на відміну від нас з Альбіною.

– Вау! – ахнула Дарина, підбігши до столу й розглядаючи нашу нічну творчість. – Гарно! У школі точно подумають, що це я робила.

Ми з Альбіною перезирнулися й не втримали сміху.

– Усе настільки жахливо? – запитала вона.

– Та ні, нормально! Тільки в деяких місцях розфарбовано не дуже акуратно.

Альбіна підійшла ближче й придивилася.

– Це був я, – зізнався я.

– Нічого, – махнула рукою Дарина. – Усе одно круто! У нас сьогодні короткий день, о дванадцятій я вже буду вільна.

– Ми теж хочемо раніше піти! – синхронно подали голос молодші.

– Ви ж нас заберете? – запитала Мілана, сідаючи за стіл.

Я якраз нарізав сир із шинкою, дістав хліб і виклав усе на тарілку. Дівчата звично заходилися збирати собі бутерброди.

– Раз так хочете, можемо забрати раніше, – відповів я. – У мене сьогодні взагалі вихідний, тож можемо влаштувати шашлики.

Від моєї заяви дівчатка заверещали від щастя. Затягувати з цим дійсно не варто було, я ж давно обіцяв їм пікнік.

– Тож їжте швидше, скоро виїжджаємо.

– А я б узагалі до садочка не їхала, – зітхнула Мілана.

– Ти ж сама казала, що у вас сьогодні конкурси з призами? – нагадав я. – Уже розхотіла?

– Хочу... – втомлено видихнула вона. – Але я так втомилася до садочка ходити.

– Ну, сходиш сьогодні, а потім два дні будеш удома, – м'яко втрутилася Альбіна. – Підходить?

Очі Мілани одразу засяяли, і вона радісно плеснула в долоні:

– Давай!

Я ледь стримав смішок. Вона ще не здогадалася, що завтра субота, а за нею неділя, і їй у будь-якому разі не довелося б нікуди йти. Дарина, яка завмерла з бутербродом, швидко розкусила нашу хитрість. Вона вже відкрила рот, щоб викрити нас, але потім передумала, хитнула головою й промовчала.

Ми швидко перекусили й вирушили до машини. Розвезли дітей і нарешті залишилися повністю вільні.

Зараз ми стояли біля будівлі школи, але я не поспішав рушати з місця. На лобовому склі повільно танули сніжинки. Альбіна сиділа поруч, кутаючись у пальто. Мені до нестями хотілося провести з нею трохи часу наодинці, але я розумів: якщо ми повернемося додому, цієї можливості у нас уже не буде.

– Хочеш посидіти десь? – повернувся я до неї. – Гарячого шоколаду, наприклад, попити?

– Можна, – усміхнулася Альбіна. – Давай.

Я сам не втримав переможної посмішки. Вона не забула нашу нічну розмову й спокійно перейшла на «ти». Це був успіх.