Розділ 32

– У вас справді круто виходить, – видихнула я, замилувавшись акуратною фігуркою.

– Давай на «ти»? – запропонував Павло.

Серце пропустило удар від цього спокійного голосу. Я ще пів хвилини мовчала, відчайдушно сподіваючись, що мені просто здалося. Але потім усе ж повернулася до нього:

– Не знаю... Якось незручно.

– Та годі тобі, – усміхнувся він. – Ми ж уже давно знайомі, та й нічого такого я в цьому не бачу.

– Я просто боюся, що почну сприймати вас не лише як роботодавця. А мені б хотілося зберігати хоч якусь дистанцію.

Павло кивнув, але відповідати не поспішав. У мене від нервів навіть пальці почали тремтіти, через що не виходило нормально прикріпити до дощечки чергову деталь.

– А чи потрібна вона нам? – перепитав він.

Я не до кінця розуміла, що саме він має на увазі і як далеко все це може зайти. Можливо, я сама собі надумала зайвого, але страшенно боялася, що після цього кроку зворотного шляху вже не буде. Та й узагалі лякало те, що між нами може статися... Адже в моїх думках цей чоловік з'являвся аж надто часто.

– Мабуть... – трохи запнувшись, вичавила я.

– Тобто відмовляєшся? – жартома насупився Павло.

Від його буденного, розслабленого тону я не втрималася від посмішки.

– Ну як сказати... усе одно це якось дивно – раптом почати називати тебе на «ти», – випалила я. – Я просто не зможу швидко звикнути.

– Звикай.

Паша сидів зовсім близько, і його голос пролунав біля мого вуха, коли він ледь відчутно нахилився. Шкірою миттєво пробіг морозець.

Боже, від такої близькості я вже просто божеволіла! Ми разом кріпили дрібні деталі, наші пальці раз у раз випадково торкалися, і мені до нестями подобався кожен цей дотик. Серце калатало все дужче.

Господи, я ж не могла закохатися у свого боса? Хоча всі відчуття вказували саме на це.

За цими розмовами я навіть трохи підбадьорилася, але ненадовго. Роботи залишалося зовсім трохи: дофарбовував усе вже Павло, а я просто сиділа поруч, іноді підправляючи деталі та підказуючи.

Я підібгала ноги під себе, потім безсило відкинулася на спинку дивана. Очі злипалися дедалі дужче. Іноді я розплющувала їх, щоб проконтролювати процес, але в якийсь момент сама не помітила, як остаточно провалилася в сон.

Я відкрила очі, коли за вікном уже розвиднілося. На кухні все ще горіло світло. Піднявшись на ліктях, я виявила, що лежу на дивані, а прямо поруч зі мною, чорт забирай, спав Павло! Місця було катастрофічно мало, ми опинилися міцно притиснутими одне до одного, і він уві сні злегка обіймав мене за талію.

Я нервово смикнулася, намагаючись вислизнути з його обіймів. Але варто було мені зробити бодай рух, як Паша одразу розплющив очі. Наші погляди знову зустрілися.

– Доброго ранку... – видихнула я, червоніючи. – Я навіть не пам'ятаю, як так вийшло.

– Та я теж, – позіхнув він. – Пам'ятаю тільки, що відкинувся на спинку трохи відпочити, і, схоже, відключився.

Павло підвівся, і я одразу встала, вивільняючись із його рук. Підсівши ближче до столу, я помітила, що виріб майже готовий – дофарбувати залишалося пару штрихів. Ну, принаймні обсяг роботи на ранок не лякав.

Я вмостилася на стілець, вирішивши, що саме час усе закінчити. На щастя, банка з водою стояла поруч.

– Зроблю нам кави, – підвівся Паша.

– Так, мабуть, – усміхнулася я.