Розділ 31

– Господи, сам не вірю, що я цим займаюся, – усміхнувся Павло, спостерігаючи за тим, як я замішую тісто.

– Та годі вам, усе буває вперше, – зазначила я. – Сподіваюся, наступного разу Дарина буде розумнішою й почне попереджати заздалегідь.

– Не впевнений. От якби їй зараз самій довелося все це ліпити, тоді так, наступного разу точно сказала б вчасно.

– Ну от наступного разу й перевіримо. Якщо повториться – робитиме сама.

Я вимісила солоне тісто, а потім просто відкрила інтернет у пошуках ідей. Інструкцій там вистачало, тож виглядало не дуже складно. Головне – подати результат гарно, але не ідеально, щоб учителька повірила, ніби Дарина теж брала участь. Хоча, знаючи батьківські комітети, половина класу принесе справжні шедеври й божитиметься, що діти зробили все самі.

Щоб було зручніше, ми перемістилися ближче до дивана. Знайшли симпатичне зображення кішки. Щоправда, Дарина згадувала, що це має бути на якомусь тлі. Павлу довелося відшукати невеличку дощечку: спочатку ми розкачали тонкий шар тіста під основу, а зверху вже потрібно було викладати саму фігурку й потім усе це розфарбовувати.

– Як добре, що ти є, – раптом усміхнувся Павло. – Сам би я точно не впорався.

Від такого щирого зізнання шкірою побігли мурашки. Я розуміла, що він мав на увазі винятково мою допомогу, але з його вуст це звучало неймовірно тепло.

– Ми ж ще нічого не зробили. Не впевнена, що в мене вийде щось нормальне.

– Упевнений, усе вийде чудово.

Я попросила штучний інтелект згенерувати щось просте, але симпатичне. Знайшовши варіант із покроковою інструкцією, ми перейшли до найскладнішого. Павло активно долучився до процесу: ми разом виліплювали дрібні деталі й викладали їх на дощечці. Він заздалегідь приніс із кімнати Дарини фарби, і ось ми вже сиділи на дивані, повністю занурені у творчість.

За роботою непомітно пролетіла година, за нею друга. Мене хилило на сон, очі злипалися самі собою.

– Якщо хочеш спати – йди, я сам спробую доробити, – тихо сказав Павло, помітивши мою боротьбу з позіханням.

– Та ні, усе в порядку, – знову позіхнула я. – Тим паче в нас виходить непогано.

Залишалося тільки приробити лапки й розфарбувати деталі. Ми вже й кави встигли випити, і кухнею прогулялися, щоб хоч якось підбадьоритися, але спати хотілося нереально. За вікном зашуміла злива, і стукіт крапель по склу заколисував ще дужче. Зібравши останні сили, ми продовжили роботу.