Розділ 30

– Тату, ну пробач, – винувато просила Дарина, ледве встигаючи за нами дорогою до машини.

Павло зупинився біля задніх дверцят і невдоволено подивився на доньку.

– Я ж тебе попереджав: якщо тобі кудись треба, ти кажеш мені. Я сам тебе відвезу.

– Я просто не хотіла тебе турбувати. Думала, ми швиденько посидимо і я повернуся, а потім ми загралися...

Павло лише втомлено потер перенісся, але сваритися далі не став. На диво, він виглядав відносно спокійним. Ми вмостилися в салон і поїхали далі. Поки Дарина про щось балакала з батьком, я сиділа на передньому сидінні, дивилася у вікно й думала про те, що сталося. Як добре, що Павло так швидко здогадався, де її шукати. Бо я встигла перелякатися не на жарт.

Забравши із садочка Мілану та Ніку, ми поїхали додому. Дівчата розповідали про минулий день, ділячись новинами та в деталях описуючи, якими несмачними цього разу виявилися запіканка й сирники. Я не змогла стримати посмішку.

– Замовимо додому піцу? – раптом запропонував Павло, поки ми стояли на світлофорі.

Заднє сидіння вибухнуло від радісного вереску. Рішення ухвалили одноголосно. Ледве ми переступили поріг дому, Павло одразу заходився обирати піцу в додатку, а я повела дівчаток перевдягатися.

Дарину, здається, все-таки загризли докори сумління. Зайшовши до кімнати, вона тихо уточнила:

– Ви ж не сильно на мене гніваєтеся?

– Якщо обіцяєш, що це востаннє, тоді не сильно, – усміхнулася я.

– Ну добре, обіцяю, – з полегшенням видихнула вона.

Решта дня минула спокійно. Ми їли гарячу піцу на кухні, теревенили, сміялися, а потім розійшлися по кімнатах. Я регулярно заглядала до дітей, але загалом вечір виявився вільним: дивилася серіал, періодично перевіряючи, чим вони зайняті.

Близько десятої вечора я спустилася на кухню по традиційну чашку чаю перед сном. Вода тільки-но закипіла, як до мене зайшов Павло. І не встиг він мовити й слова, як слідом за ним на кухню прослизнула Дарина.

Вона була вже в піжамі, з вологим після душу волоссям і сонними очима. Виглядала дівчинка схвильованою. Я, грішним ділом, подумала, що вона знову почне просити вибачення, але Дарина з порога виклала:

– Тут така справа... нам на завтра потрібен виріб з солоного тіста. Треба зробити зараз.

– Що?! – нервово видихнув Павло. – А раніше ти сказати не могла?

– Я забула! Я боялася, що ви будете сваритися...

– Та ми ж тебе й не сварили! – заперечив Павло. – Раніше треба було казати! Зараз майже одинадцята вечора, який виріб?!

– Ну, тату! – благально протягнула вона. – Це терміново! Інакше вчителька скаже, що я нічого не вмію.

– Ну то йди й роби, – розвів руками Павло. – Тісто я тобі зроблю, треба тільки загуглити пропорції.

– Я не вмію! Давай ти зробиш? – не здавалася Дарина. – Зазвичай мама цим займалася, а я не знаю як.

– Ось і будеш вчитися, – відрізав він і поліз до шафи.

Я підійшла ближче й оглянула полиці – на щастя, усі інгредієнти були вдома. Але перспектива ліплення перед сном зовсім не надихала.

– Тобі точно на завтра? – уточнила я.

– На завтра, – видихнула Дарина. – Інакше я б не підходила!

– Боюся навіть уявити, коли вам це завдання дали, – фиркнув Павло.

Дарина опустила очі й нічого не відповіла. Я б не здивувалася, якби з'ясувалося, що завдання дали тиждень тому.

– Добре, ми щось вигадаємо, – зітхнула я. – Що саме треба зробити?

– Ми? – перепитав Павло, обернувшись до мене.

– Ну так, ми, – усміхнулася я. – Дитина вже на ходу засинає. Але, Дарино, це востаннє! Більше ми в такі авантюри не впрягаємося.

– Так, так, чесно! – радісно плеснула в долоні вона. – Зробіть будь-яке звірятко. Можете в інтернеті глянути. І можна навіть зробити не дуже акуратно, щоб повірили, ніби це я ліпила.

– Доню, у нас і так вийде неакуратно, бо я в житті цим не займався, – усміхнувся Павло.

– А я зі шкільних часів нічого з тіста не ліпила, – сказала я. – Але ми спробуємо.

Дарина швидко збігла спати, поки ми не передумали.