Розділ 29

Павло

Ми зайшли до під'їзду – тут навіть домофон був не потрібен, двері виявилися відчиненими. Я піднявся на другий поверх і постукав. За пів хвилини двері відчинила мама тієї самої Аліси. Її очі засяяли, а на губах розпливлася усмішка:

– Ой, яка зустріч! Зайдете?

Вона перевела погляд із мене на Альбіну, яка стояла поруч, і кутики її губ одразу невдоволено опустилися. У минулому ця жінка намагалася ненав'язливо до мене залицятися. Але в нас, звісно, нічого не вийшло – я тоді був одружений не лише з Ларисою, а й із власною роботою. Утім, господиня квартири, здається, усе ще не залишала надій.

– Дарина у вас? – запитав я.

– Ну так, – видала вона. – Вони з Алісою прийшли погратися. Я думала, ти в курсі.

– Не в курсі, – невдоволено пробурчав я. – Покличте її.

Пускати нас до оселі вона не стала. Прикривши двері, жінка гукнула Дарину, і за пів хвилини до нас вискочила донька. Виглядала вона схвильованою й нерішучою – чудово розуміла, що накоїла.

– Привіт, тату... – скривилася вона. – Я всього на пів годинки відлучилася! Думала, швидко повернуся, у нас просто останній урок скасували.

– Але минуло вже дві години! – не стримала емоцій Альбіна. – Ти могла хоча б попередити! Ми б і так відвели тебе до подружки.

«Але тільки не до цієї», – подумки додав я, хоча вголос нічого казати не став. Мені не дуже подобалося їхнє спілкування, але радше через її матір. Втім, дитина ні в чому не винна, та й Аліса наче дівчинка хороша. Доведеться якось змиритися.

– Збирайся давай, ми тебе біля дверей почекаємо, – відрізав я.

– Так, – підхопила Альбіна. – Якщо захочеться з кимось погуляти, просто попереджай заздалегідь. Щоб я хоча б знала, де ти.

– Ну добре, – фиркнула Дарина й зникла в глибині квартири.

– От бачиш, усе нормально, – мовив я, повернувшись до Альбіни.

На її обличчі нарешті з'явилося полегшення. Вона більше не тремтіла від страху й дивилася на мене зовсім інакше – в очах читалася щира радість. Я не зміг стримати теплої усмішки.

– Дякую, що одразу приїхали, – промовила вона. – Я так перехвилювалася, навіть не знала, як вам сказати.

– Словами, – попросив я. – Ти завжди можеш до мене звернутися.

– Дякую, – знітилася вона, але погляду не відвела.

Я теж дивився в її очі. Ми випадково зависли, ніби грали в те, хто перший кліпне чи відвернеться. Але переможених не виявилося. Господи, я й сам уже божеволів від цієї близькості.

Наші дивоглядки перервала Дарина, котра якраз вийшла з квартири. Вона щось вигукнула на прощання подружці й ступила до нас – уже в куртці, шапці та з рюкзаком на плечах.

– Навіть погратися нормально не дали, – буркнула вона.

– Іншим разом. Ходімо, – я взяв її за руку й потягнув до сходів.

На сьогодні пригод точно було достатньо.