Розділ 28

Павло

Я обіцяв повернутися раніше, але, як на зло, не вийшло. У моєму розумінні «раніше» означало приїхати до того, як повернуться дівчата.

Альбіна була вдома сама. А мені так хотілося знайти хоч якийсь привід поспілкуватися з нею наодинці – без дітей, без їхніх нескінченних капризів і галасу. Поговорити про щось серйозніше й особистіше.

Мені до нестями подобалося просто бути поруч, але часу бракувало. Вона весь час проводила з доньками, і я бачив її лише в їхньому оточенні.

До третьої години дня з основними справами вдалося розібратися, і до кінця робочого дня залишалося зовсім трохи.

Раптом завібрував телефон – телефонувала Альбіна. Усередині все миттєво напружилося: просто так вона ніколи мене не турбувала. Відчувши недобре, я взяв слухавку й почув її стривожений, тремтячий голос:

– Дарина зникла! – випалила вона. – Я приїхала до школи, а мені сказали, що вона вже пішла! На дзвінки вона не відповідає!

– Що каже вчителька? – нервово видихнув я, підіймаючись з-за столу.

– Сказала, що Дарина з кимось пішла. Я так і не зрозуміла, з ким. Я прибігла, а її вже немає! Порозпитувала однокласниць – ніхто нічого не знає. Я ж спеціально приїхала трохи заздалегідь, щоб одразу її забрати, а її немає.

Першою в голову чомусь вдарила думка про колишню дружину. Вона цілком могла забрати доньку – щоправда, залишалося сподіватися, що не заради чергового шантажу чи дурної помсти.

– Я з усім розберуся, – пообіцяв я й відключився.

Одразу ж знайшов номер колишньої. Вона відповіла лише з другого разу, голос був трохи сонний і роздратований:

– Що сталося?

– Дарина у тебе?

– Ні. Мені зараз узагалі не до цього. А в чому річ?

– Вона зникла. Я думав, це твоїх рук справа.

– Ні. Якби я хотіла з ними побачитися, я б приїхала до тебе додому.

Вона звучала звично байдуже, але я повірив: Дарину вона дійсно не забирала. Повністю виключати цей варіант було не можна, але ломитися до колишньої просто зараз не мало сенсу. Схопивши рюкзак із ключами від машини, я поспіхом вискочив із кабінету й на ходу написав Альбіні коротке повідомлення:

«Скоро буду, чекай біля школи».

За десять хвилин я вже паркувався біля будівлі. Альбіна стояла біля воріт у розстебнутому пальті, на її волоссі миттєво танули поодинокі сніжинки. Вона схвильовано ходила туди-сюди, кусаючи губи, а побачивши мене, нарешті видихнула.

– Не хвилюйся так, – м'яко мовив я, накривши її тремтячі долоні своїми. – Знайдеться. Вона не вперше так зникає.

– І де вона зазвичай була? – перелякано запитала Альбіна.

– По-різному. Найчастіше – у подружок. Маю пару номерів батьків, треба перевірити.

– Так... – трохи спокійніше видихнула вона. – Тоді давайте перевіримо.

Решту дівчат забирати із садочка поки не було потреби – вони спокійно могли побути там до четвертої, хоча зазвичай ми забирали їх раніше. Я набрав виховательку, з якою у нас були чудові стосунки, і попередив, що ми трохи затримаємося. Корисно мати такі зв'язки – вона завжди могла розповісти, чим там зайнята Ніка.

– Усе буде добре, – повторював я Альбіні, поки ми крокували до машини.

Вона дійсно страшенно хвилювалася й не знаходила собі місця. Не звикла ще до того, що діти здатні зникати. Я до втеч Дарини вже встиг звикнути й ставився до цього відносно спокійно: на щастя, вона завжди знаходилася.

– Пробачте... Я не знаю, як так вийшло, – пробурмотіла вона, опускаючи очі. – Я ж мала за нею стежити...

– Ти й так за нею стежиш, – заперечив я, відчиняючи перед нею дверцята.

Ми сіли в салон. Я одразу дістав телефон і заходився обдзвонювати батьків зі шкільного чату. Перший номер, другий – ніхто нічого не знав. Лише один батько пообіцяв передзвонити, коли повернеться додому й перевірить. Нам залишалося тільки чекати.

– Може, поки інших із садочка заберемо? – запропонувала Альбіна. – А то вони теж хвилюватися почнуть.

– Через годину заберемо – незалежно від того, знайдемо Дарину чи ні, – відрізав я.

Тим часом я вирішив перевірити одну адресу. Там мешкала дівчинка, до якої Дарина вже якось утікала. Раніше вони не сильно спілкувалися, а потім знову здружилися, і я пам'ятаю, як вони пішли на гірку, нікому нічого не сказавши. Я тоді весь район оббігав, поки мені випадково не підказали, де їх шукати. Схоже, історія повторювалася.

Я припаркувався біля потрібного під'їзду, і ми вилізли з машини.

– А раптом її там немає? – схвильовано шепнула Альбіна, глянувши на темні вікна верхніх поверхів.

– Сподіваюся, що є, – з упевненістю переконував я її. – А якщо ні... я Дарину точно приб'ю. Не вперше ж так тікає!

Альбіна нервово усміхнулася, хоча весело їй не було.