Розділ 27

Я збігала по гребінець і повернулася на кухню.

– Ну давай спробуємо, – усміхнулася я й підійшла ближче.

Ніка стояла перед нами, а я посунулася на своєму стільці так, що ми з Павлом опинилися зовсім близько.

– Не боляче? – уточнила я, дбайливо розчісуючи шовковисте довге волосся.

– Ні, продовжуй. Я готова, – відгукнулася Ніка.

Я кивнула. Волосся в неї було приємне на дотик, і мені подобалося бавитися з ним. Відклавши гребінець, я заходилася ділити пасма на три рівні частини.

– Ви справді хочете навчитися? – жартома запитала я у Павла.

– Так, раптом знадобиться, – усміхнувся він і спробував вправно підхопити пасма, але миттєво заплутався.

Я не втримала сміху й почала показувати йому кожен рух:

– Ви просто переплітайте їх, нічого складного. Оце сюди, а це – сюди. Потім ще й колосок заплітати навчу, там трохи складніше, але головне – акуратність.

Павло знову перехопив пасма, але я їх не випустила, і наші пальці торкнулися. Хотілося відсмикнути руки, але я продовжувала скеровувати його рухи, знову й знову відчуваючи тепло його долонь.

Боже, я зараз з розуму зійду! Мені хотілося водночас і відсторонитися, і притулитися до нього ще дужче. У голову полізли зовсім недоречні думки про ці самі руки...

Павла ж, здавалося, нічого не бентежило. Він скоротив дистанцію між нами, і я чітко відчувала його гаряче дихання біля своєї скроні. Від такої близькості я й сама збилася та на мить забула, як плетуться елементарні коси. Але зрештою в нього дійсно вийшло щось цілком пристойне.

– Ну ось, круто ж! Навіть переробляти не треба, – видихнула я.

– Добре, – замислено протягнула Ніка. – Тоді так і піду. Хвалитимуся дівчатам, що мені тато косичку заплів.

Павло пирхнув, гордий собою. Ми нарешті вирішили попити чаю зі знайденими в холодильнику тістечками й почали збиратися.

Дарина вдягалася сама, мені залишалося лише проконтролювати процес. Мілана теж уже сиділа готова й захоплено розставляла меблі у своєму новому ляльковому будиночку – здається, вона могла провести за цим увесь день, але треба було йти до садочка.

Постукавши в кімнату дівчат, я переступила поріг.

Ніка якраз схопила рюкзак:

– Вже йду! – прослизнула вона повз мене. – До речі, Дарино, попросила б тата, щоб він і тебе заплів. Ми його вчили косички робити! – сказала вона й зникла за дверима.

– Так тато вміє, він мені вже робив, – видала Дарина.

Я завмерла:

– Вміє?

– Ну так. Він мені пару років тому заплітав, Ніка просто не пам'ятає.

– А до цього вас хто заплітав, якщо не мама?

– Ну, іноді куховарка, іноді тато хвостики робив. Але і косичку він мені точно робив.

Я так і залишилася стояти з дурнуватою посмішкою. Нічого не розумію... Він же сам сказав, що не вміє. Забув? Розучився? Чи просто шукав привід, щоб я опинилася поруч і знову торкалася його рук?

«Боже, про що я знову думаю...» – посварила я себе й допомогла Дарині з рюкзаком.

Вийшовши з будинку, ми сіли в машину. Павло наполіг на тому, щоб розвезти всіх особисто. Я опустилася на переднє сидіння, а трійця влаштувалася позаду. Школа й садочок були неподалік, тож ми швидко впоралися.

Павло попередив, що сьогодні ненадовго зникне на роботі – великих справ не було, і він планував повернутися раніше.

Мені навіть подобалося, коли він залишався вдома. З ним ставало якось спокійніше й затишніше. Та й дівчата його слухалися.