Розділ 26

Я прокинулася на дивані. Мілана майже повністю лежала на мені, а Ніка примостилася трохи далі. Втім, місця цілком вистачало. Я обережно встала, глянула на наручний годинник і зрозуміла, що до будильника залишалося ще пів години.

Підвівшись, я помітила Павла – він якраз проходив коридором у бік кухні.

– Доброго ранку, – мовив він із м’якою усмішкою.

– Доброго, – пробурмотіла я, позіхнувши. – Навіть не пам'ятаю, як ми вчора заснули.

– Мультик виявився аж надто захопливим. Будеш чай?

– Так, із задоволенням.

Я вирішила спочатку забігти до ванної та привести себе в порядок. Боюся навіть уявити, на що була схожа моя зачіска після ночі на дивані. Перед Павлом стало ніяково. Зазвичай я бодай мигцем дивлюся в дзеркало, перш ніж попадатися комусь на очі, а тут... І чому мене взагалі так хвилює, якою він мене побачить?

Вмившись і швидко розчесавши волосся, я спустилася на кухню. Павло якраз закінчив заварювати чай і поставив переді мною чашку.

– Дякую, – усміхнулася я, опустившись на стілець. – Ми вчора так чудово погуляли, усі виснажилися.

– Це правда. Думаю, варто частіше влаштовувати такі вилазки. Мені сподобалося.

Ми тепло перезирнулися й узялися пити чай. Утім, атмосфера все одно здавалася трохи ніяковою. Павло мав розслаблений і спокійний вигляд, а от я не знаходила собі місця. Що взагалі зі мною коїться?

Невдовзі на кухні з'явилася заспана Ніка. Штанини піжами, які були їй трохи завеликі, волочилися підлогою. Дівчинка протерла очі, озираючись.

– А що це ви тут п'єте? Я теж хочу!

Я одразу встала, щоб заварити чай і для неї. У цей момент Павло притягнув доньку до себе й заходився розплітати її розпатлану косичку, яка за ніч перетворилася на щось незрозуміле.

– Тату, а ти що, вмієш коси заплітати? – пирхнула Ніка. – Мені зазвичай мама закручувала... До речі, а коли мама приїде?

Я завмерла спиною до них, ледь не проливши окріп. Усередині все стиснулося – я ніби заціпеніла в очікуванні його відповіді. Мені не подобалася ця жінка, але ж вона їхня мати, що я можу з цим подіяти?

– Ну, мама зараз трохи зайнята, – мовив Павло, явно на ходу вигадуючи виправдання. – Ти за нею сумуєш?

– Мабуть... – замислено протягнула Ніка. – Сподіваюся, у неї все добре.

– Звісно. Думаю, ви скоро побачитеся. Тож не сумуй.

Я доробила чай і поставила чашку перед Нікою. Але сідати за стіл вона не поспішала. Павло все ще намагався збагнути, як підступитися до її волосся та зв'язати хоч щось пристойне, а Ніка з усмішкою чекала на результат. Раптом вона перевела хитрющий погляд на мене:

– Ой, Альбіно, а може, ти допоможеш? Навчи тата коси заплітати, а то він узагалі не вміє.

– Гадаю, ця навичка мені не так уже й потрібна, – розсміявся Павло.

– Ні-ні, навчити все одно треба! – реготала Ніка.

Я теж не втрималася від сміху. Ситуація виходила кумедною. І справді – чому б і не навчити мого боса заплітати косички?