Глава 5

Будильник задзвонив рівно о шостій тридцять. Катерина розплющила очі. І перші кілька секунд абсолютно не розуміла, де знаходиться. Потім побачила знайому стелю.

Згадала.

Університет.

Робота.

Додаткова зміна.

Її настрій остаточно зіпсувався ще до того, як вона встигла підвестися з ліжка.

— Чудовий день, — пробурмотіла дівчина.

Будильник продовжував дзвонити.

— Замовкни.

Телефон, звісно, її не почув.

До університету вона їхала, притулившись головою до вікна. Катя намагалася не заснути. Саме намагалася. Тому що заснути в транспорті було легко. Проблема починалася потім. Минулого тижня вона вже прокинулася на кілька зупинок далі, ніж потрібно. І наступні двадцять хвилин бігла назад. Повторювати цей подвиг не хотілося. Тому вона дивилася у вікно. Рахувала зупинки. Перевіряла час. І знову дивилася на годинник.

О восьмій сорок сім вона вже сиділа в аудиторії.

О восьмій п'ятдесят дві почала позіхати.

О дев'ятій рівно зрозуміла, що сьогодні буде довгий день.

— Катерино.

Вона підняла голову. Викладач дивився на неї. Катерина моргнула.

— Так?

— Ви з нами?

Вона швидко випрямилася.

— Так.

— Тоді повторіть останнє речення.

Дівчина подивилася на нього.

Потім на дошку.

Потім на свій зошит.

У зошиті було написано:

Не заснути.

Вона заплющила очі.

На секунду.

— Це… залежить від того, яке саме речення.

У аудиторії хтось тихо засміявся. Викладач не оцінив.

— Дуже дотепно.

— Я намагалася.

— Менше намагайтеся бути дотепною. Більше слухайте.

— Добре.

Катерина опустила погляд. І протягом наступних двадцяти хвилин старанно записувала все, що чула. Не тому, що їй раптом стало неймовірно цікаво. А тому, що боялася, що якщо перестане писати хоча б на секунду — засне просто за партою. На перерві вона купила каву.

Ще одну.

Вона вже не рахувала. Дівчина просто знала, що без неї не витримає. Телефон у кишені завібрував.

Повідомлення від адміністратора.

Не запізнюйся. Сьогодні одна не впораєшся, потрібно почати раніше.

Катерина кілька секунд дивилася на екран.

Потім надрукувала:

Моя пара закінчується о 12:10.

Відповідь прийшла майже одразу.

Знаю.

Вона подивилася на повідомлення.

Ніби це щось пояснювало.

Катя повільно заблокувала телефон.

— Чудово.

— Що чудово?

Вона різко обернулася. Поруч стояв хлопець із її групи. Дівчина навіть не пам'ятала, як його звати.

— Життя.

— Ти зараз сарказм увімкнула чи справді так думаєш?

— А як ти думаєш?

Хлопець усміхнувся.

— Сарказм.

— Молодець.

Він сів поруч.

Катерина відразу подивилася на годинник.

— Ти кудись поспішаєш?

— Постійно.

— Ти взагалі коли-небудь нікуди не поспішаєш?

Вона задумалася.

— Уві сні.

— Ти й спати встигаєш?

Дівчина подивилася на нього.

— Сьогодні ти ставиш занадто багато особистих питань.

— Просто цікаво.

— А мені — ні.

Хлопець засміявся. Катерина зробила ковток кави. Він нічого не сказав. Вона теж. І це було добре. Об одинадцятій п'ятдесят Катерина вже не слухала викладача. Не тому, що не хотіла. Вона просто дивилася на годинник.

Одинадцята п'ятдесят дві.

Одинадцята п'ятдесят чотири.

Одинадцята п'ятдесят сім.

Катерина стиснула ручку.

— Білецька.

Вона здригнулася.

— Так?

— Вам настільки цікаво знати час?

— Так.

Викладач підняв брову.

— Чому?

Катерина подивилася на годинник.

— Тому що час — дуже важлива частина нашого життя.

Кілька людей посміхнулися. Викладач зітхнув.

— Ви можете бути серйозною хоча б раз?

Катерина ледь стримала усмішку.

«Можу. Але не сьогодні».

— Звичайно.

Пара закінчилася о дванадцятій десять. О дванадцятій одинадцять дівчина вже була за дверима аудиторії. Вона буквально бігла коридором.

Сходи.

Вихід.

Вулиця.

Транспорт.

Їй здавалося, що місто сьогодні спеціально вирішило перевірити її нервову систему на міцність.

Автобус запізнювався. На дорозі утворився затор. Люди заходили повільніше, ніж будь-коли. Катерина стояла біля дверей і дивилася на годинник.

Дванадцята двадцять сім.

Дванадцята тридцять дві.

Дванадцята сорок.

Вона заплющила очі.

— Ну давай.

Ніби транспорт міг прискоритися від її погляду. На роботу вона прибігла о дванадцятій п'ятдесят вісім. Задихана. З розпатланим волоссям. Із сумкою, яка знову сповзала з плеча. Адміністратор уже стояла біля острівця.

Подивилася на неї.

Потім на годинник.

Катерина навіть не зупинилася.

— Я прийшла.

— На дві хвилини пізніше.

Катерина різко зупинилася. Подивилася на неї.

— Ви сказали після пари.

— Але я просила раніше.

— А я відповіла, що не можу.

— Не потрібно зі мною сперечатися.

Дівчина відчула, як усередині починає підніматися знайоме роздратування. Але вона зробила вдих.

Один.

Другий.

— Добре.

— Добре?

— Я сказала, добре.

Адміністратор ще кілька секунд дивилася на неї. Потім пішла. Катерина залишилася стояти. Їй хотілося вдарити головою об стійку.

Один раз.

Можливо, двічі.

Але замість цього вона пішла переодягатися. Перші три години пройшли майже непомітно.

Черга.

Кава.

Замовлення.

Кава.

Розрахунок.

Кава.

Катерина вже навіть не думала. Її руки самі знали, що робити. Вона могла слухати замовлення однієї людини, готувати каву іншій і краєм ока стежити за третьою, яка вже втретє дивилася на свій годинник.

О четвертій вона почала відчувати втому.

О п'ятій — голод.

О шостій — головний біль.

О сьомій вечора Катерина подивилася на графік.

Їй залишалося ще кілька годин. А потім ще дорога додому. Вона повільно видихнула.