Глава 4

Два місяці пройшли в шаленому темпі. Катя тільки те й встигала, що нікуди не запізнитися, і виспатися хоча б трохи більше на вихідних, щоб остаточно не бути схожою на панду. Втім, судячи з її відображення в дзеркалі, боротьбу з темними колами під очима вона поступово програвала. Університет, робота, дім, кілька годин сну. І знову. Університет, робота, дім.

За два місяці Катерина навчилася спати в транспорті, їсти на ходу й збиратися за десять хвилин. Вона могла знайти потрібну аудиторію із заплющеними очима, знала розклад краще за власний номер телефону й уже майже перестала дивитися на годинник кожні п'ять хвилин. Майже. 

Бо запізнитися означало зіпсувати весь день.

Запізнитися на пару — отримати зауваження від викладача.

Запізнитися на роботу — вислухати невдоволення адміністратора.

Запізнитися додому — менше поспати.

Тому Катя постійно кудись поспішала.

Іноді їй здавалося, що вона вже навіть не пам'ятає, коли востаннє просто йшла вулицею без конкретної мети.

Не поспішала.

Не рахувала хвилини.

Не думала, що буде через годину.

Просто йшла.

Але зараз на такі речі часу не було.

У суботу вона могла дозволити собі розкіш прокинутися не від будильника. Щоправда, організм настільки звик до ранніх підйомів, що о сьомій ранку Катя все одно розплющувала очі. Перші кілька секунд дивилася в стелю. Потім згадувала, який сьогодні день. І лише після цього усвідомлювала найважливіше. Нікуди не потрібно бігти.

— Оце так життя, — сонно пробурмотіла вона, перевертаючись на інший бік.

Через десять хвилин вона знову заснула. І прокинулася майже о першій дня. Це була її особиста маленька перемога. Щоправда, вже за кілька годин потрібно було знову виходити на роботу. Тому особливо насолодитися нею Катя не встигла. За два місяці вона майже звикла до університету. Майже. Звикла до викладачів, які вимагали неможливого. До студентів, які вже встигли розділитися на маленькі компанії. До нескінченних повідомлень у груповому чаті, де серед десятків непотрібних стікерів потрібно було вчасно знайти щось справді важливе. Катя не стала ближчою ні з ким. І, чесно кажучи, не особливо цього прагнула. Вона могла поговорити з одногрупниками. Попросити конспект. Допомогти з якимось завданням. Посміятися з чужого жарту. Але щойно розмова починала виходити за межі університету, Катерина ніби автоматично відступала на крок.

Вона не розповідала, де працює. Не розповідала, з ким живе. Не розповідала про своє минуле. І ніхто особливо не наполягав. Люди звикли. Катерина Білецька була дивною. Трохи відстороненою. Завжди втомленою. І постійно кудись поспішала. Її це цілком влаштовувало. Бути непомітною було безпечніше.

А поки що безпека для Катерини означала набагато більше, ніж популярність чи десяток людей, які називали б себе її друзями. Вона ще не знала, що її спокійне, хоч і виснажливе життя дуже скоро почне змінюватися.

І справа буде зовсім не в університеті.

І точно не в роботі.

Поки що Катерина просто поспішала на чергову пару, притискаючи до себе сумку й проклинаючи транспорт, який вирішив запізнитися саме сьогодні. Вона ще не знала, що за кілька тижнів найбільшою проблемою в її житті стане людина, поруч із якою вона навчиться забувати навіть про час. І, можливо, вперше за дуже довгий час перестане поспішати.

Того дня Катерина прийшла на роботу з єдиним бажанням — щоб зміна закінчилася якомога швидше.

Звичайно, життя вирішило, що це надто багато.

— Катю, ти сьогодні до закриття?

Вона саме зав'язувала фартух, коли почула голос адміністратора.

Катерина повільно підняла на неї очі.

— До десятої.

— Добре.

Це «добре» їй одразу не сподобалося. За два роки самостійного життя Катерина навчилася розпізнавати небезпечні інтонації. Особливо в роботодавців.

— Щось сталося?

— Ні.

Ще гірше.

— Точно?

Адміністратор усміхнулася. Катерина вже знала цю усмішку. Зазвичай після неї людина отримувала додаткову роботу.

— Просто сьогодні буде багато людей.

— У нас щодня багато людей.

— Сьогодні особливо.

Катерина повільно кивнула.

— Прекрасно.

До шостої вечора вона вже шкодувала, що взагалі прийшла. Біля кавового острівця майже не закінчувалася черга. Кавомашина працювала без перерви. Блендер гудів.

Хтось чекав на замовлення.

Хтось уже нервував.

Хтось вирішив, що саме Катерина особисто винна в тому, що весь торговий центр захотів кави одночасно.

— Мені без пінки.

— Добре.

— І не гаряче.

— Добре.

— Але щоб кава була гарячою.

Катерина кілька секунд дивилася на жінку.

— Звичайно.

— Щось не так?

— Ні. Усе чудово.

Її напарниця поруч тихо пирснула. Катерина навіть не повернула голови.

— Якщо засмієшся ще раз, наступне замовлення робитимеш сама.

— Ти така добра.

— Я знаю.

О восьмій вечора одна з напарниць повідомила, що не прийде на наступну зміну.

О дев'ятій з'ясувалося, що друга захворіла ще зранку.

О дев'ятій п'ятнадцять Катерина вже знала, що день не закінчиться о десятій.

І вона мала рацію.

— Катю.

Вона саме протирала стійку, коли поруч знову з'явилася адміністратор.

— Що?

— Можеш завтра вийти раніше?

Катерина навіть не зупинилася.

— Ні.

— Чому?

Вона повільно підняла очі.

— У мене університет.

— А після університету?

— У мене моя зміна.

— Я знаю.

— Тоді навіщо питаєте?

Адміністратор схрестила руки на грудях.

— Нам потрібно закрити зміну.

— Знайдіть когось, хто може вийти.

— Я вже шукаю.

— Чудово.

Катерина повернулася до роботи.

— Але якщо нікого не знайду, доведеться вийти тобі.

Вона завмерла.

— Завтра?

— Так.

— Я не можу.

— Катю, я розумію, що в тебе навчання…

— Ні, не розумієте.

Адміністратор подивилася на неї. Катерина видихнула.