Глава 3

Минув тиждень. 

Катерина вже навчилася знаходити потрібні аудиторії. Принаймні більшість із них. Вона більше не піднімалася на третій поверх, коли їй потрібно було на другий, і перестала кожного ранку перевіряти номер кабінету щонайменше тричі. Це вже можна було вважати прогресом. У всьому іншому — життя стало складнішим.

Набагато.

У понеділок вона прокинулася о шостій тридцять.

О шостій сорок п'ять вже стояла у ванній, намагаючись одночасно почистити зуби й заплести волосся.

О сьомій десять зрозуміла, що забула випрасувати сорочку.

О сьомій двадцять вирішила, що сорочка цілком нормально виглядає і без праски.

О сьомій двадцять п'ять одна із сусідок зайняла кухню.

О сьомій тридцять Катерина вирішила, що сніданок — це переоцінена вигадка людей, у яких є вільний час.

О восьмій вона вже сиділа в транспорті.

О дев'ятій починалася перша пара.

До обіду — навчання.

Після обіду — ще одна пара.

Потім робота.

Потім дорога додому.

Потім сон.

Якщо пощастить.

— Білецька.

Катерина підняла голову.

— Так?

Викладач дивився на неї поверх окулярів.

— Ви записуєте?

Вона опустила погляд у зошит. На сторінці було написано лише кілька слів. А під ними — ледь помітна лінія, яку вона встигла намалювати ручкою. Катерина підняла очі.

— Звісно.

Викладач кілька секунд мовчав.

— Тоді повторіть, про що я щойно говорив.

Катерина відчула, як усередині все завмирає. Навколо стало надто тихо. Вона ненавиділа такі моменти. Особливо тому, що насправді прекрасно знала відповідь. Просто її мозок зараз працював із затримкою приблизно у дві години.

— Ви говорили про…

Вона замовкла. Десь позаду хтось тихо кашлянув, приховуючи сміх. Катя зробила вдих. І раптом згадала.

— Про різницю між…

Вона відповіла. Не ідеально. Але достатньо. Викладач кивнув і продовжив лекцію. Катерина опустила погляд у зошит. І ще кілька хвилин намагалася зрозуміти, чому її життя вже на другому тижні навчання почало нагадувати боротьбу за виживання. Проблема полягала в тому, що вона ще не навчилася правильно розподіляти час. Раніше в її житті була тільки робота. Тепер з'явився університет. І дівчина щиро намагалася переконати себе, що це просто питання звички.

Ще кілька тижнів.

Може, місяць.

І вона звикне.

Навчиться вставати раніше.

Швидше робити домашні завдання.

Не засинати в транспорті.

Не забувати їсти.

Можливо, навіть перестане ненавидіти звук будильника.

Останній пункт, щоправда, здавався малоймовірним.

— Ти знову нікуди не йдеш?

Катя підняла голову. Після пар кілька студентів із її групи стояли біля входу. Хтось тримав у руках каву. Хтось уже вдягнув куртку.

— Куди?

— Ми йдемо поїсти.

Катерина подивилася на годинник.

У неї залишалося двадцять п'ять хвилин.

Якщо зараз вона піде.

Якщо транспорт не стоятиме.

Якщо дорогою нічого не станеться.

Вона встигне на роботу.

Якщо залишиться ще хоча б на десять хвилин…

— Не можу.

— Ти постійно не можеш.

Вона посміхнулася.

— Це моя суперсила.

— Серйозно, ти хоч раз відпочиваєш?

«Коли сплю», — хотіла відповісти вона.

Але останнім часом навіть це вже не завжди було правдою.

— Іноді.

— Коли?

— Якщо дізнаюся, обов'язково розповім.

Катя поправила сумку.

— Гарно вам посидіти.

— Ти дивна, Білецька.

— Це вже вдруге за тиждень.

— Значить, тенденція.

Дівчина тихо засміялася. А потім пішла. Вона не озирнулася. Не тому, що не хотіла залишитися. А тому, що знала: якщо хоча б на секунду дозволить собі подумати про те, як це — просто піти з кимось після навчання, сісти за столик і не дивитися на годинник… Їй стане важче йти. На роботі було багато людей. Занадто багато. Дівчина стояла за стійкою вже третю годину поспіль.

— Два капучино.

— Будь ласка.

— Один великий американо.

— Зараз буде.

— А можна вівсяне молоко?

— Можна.

— А без кофеїну?

Катерина подивилася на клієнта.

— У вас є ще якісь побажання?

Чоловік насупився.

Вона одразу усміхнулася.

— Жартую.

Вона не жартувала. Але він про це не знав. І цього було достатньо. 

О дев'ятій вечора почали боліти ноги.

О десятій — спина.

О десятій тридцять вона зрозуміла, що за весь день нормально поїла лише один раз.

О десятій сорок п'ять на телефоні з'явилося повідомлення від старости групи.

Завтра о дев'ятій потрібно здати завдання.

Катерина кілька секунд дивилася на екран.

Потім повільно закрила очі.

— Ні.

Її напарниця обернулася.

— Що?

— Нічого.

— Ти зараз сказала «ні» телефону?

— Він заслужив.

Додому вона приїхала майже об одинадцятій. На кухні сиділа одна із сусідок. Катерина кивнула їй і вже хотіла пройти повз, але зупинилася.

— Ти їла?

Дівчина кілька секунд думала.

— Сьогодні?

Сусідка подивилася на неї.

— Катю.

— Це був жарт.

— Невдалий.

— У мене сьогодні був довгий день.

— У тебе кожен день довгий.

Катерина нічого не відповіла. Бо це була правда. Вона взяла з холодильника те, що залишилося від вечері. Розігріла. І понесла тарілку до своєї кімнати. Домашнє завдання виявилося більшим, ніж вона очікувала. Звичайно. Коли Катя сіла за стіл, на годиннику було двадцять три сорок. Вона відкрила ноутбук.

Потім зошит.

Потім конспект.

Потім знову ноутбук.

І протягом наступних сорока хвилин щиро намагалася зрозуміти, що саме від неї хочуть.

О першій ночі вона почала щось писати.

О другій — перечитувати.

О другій тридцять зрозуміла, що більше не бачить різниці між словами.

О третій закрила ноутбук.

Поставила будильник.

На шосту тридцять.

І кілька секунд дивилася на телефон.

Три години сну.

Катерина повільно поклала телефон на тумбочку.