Глава 2

Початок вересня завжди пахнув однаково. Мокрим асфальтом після нічного дощу. Кавою. І чужими парфумами в переповненому транспорті.

Катерина стояла біля вікна, притиснувшись плечем до холодного скла, і дивилася, як місто повільно прокидається.

Вона не любила ранки. Особливо такі. Сьома ранку. За вікном ще було сіро. У голові — порожньо. А в сумці лежали зошити, документи, ручки, зарядка для телефону і пляшка води. Занадто багато речей для першого дня. Але дівчина не могла позбутися відчуття, що обов'язково щось забула. Можливо, тому, що це був не просто перший день навчання.

Це був початок. Ще один. За останні два роки їх було достатньо.

Нові місця.

Нові кімнати.

Нова робота.

Нові люди, яким вона так і не дозволяла стати близькими.

Тепер — університет.

Катя дивилася на своє відображення у вікні. Темні кола під очима. Волосся, яке вона зібрала поспіхом. І погляд людини, яка вже встигла втомитися від життя задовго до того, як воно встигло нормально початися.

— Прекрасно, — тихо сказала вона своєму відображенню.

Поруч хтось повернув голову. Катерина відразу замовкла. Розмовляти із собою в громадському транспорті вона ще не була готова. Навіть якщо іноді це здавалося найкращою компанією. Університет був більшим, ніж вона уявляла. Вона зупинилася перед головним корпусом і кілька секунд просто дивилася на людей. Їх було занадто багато. Студенти стояли невеликими компаніями. Обіймалися. Сміялися. Робили фотографії. Хтось уже виглядав так, ніби навчався тут щонайменше п'ять років. Хтось розгублено дивився на телефон, намагаючись знайти потрібний корпус. Катерина належала до другої категорії. Тільки вона дуже старалася цього не показувати. Вона поправила ремінець сумки й рушила вперед. Не тому, що точно знала, куди йде. А тому, що стояти посеред двору й виглядати розгубленою було ще гірше.

«Просто знайди потрібну аудиторію».

Звучало легко. Поки вона не зрозуміла, що будівля має три поверхи, кілька коридорів і систему нумерації аудиторій, яку, очевидно, вигадувала людина з особливою ненавистю до першокурсників. Катерина тричі піднімалася не на той поверх. Двічі виходила не в той коридор. І один раз ледь не зайшла на пару до якихось старшокурсників.

— Непоганий початок, — пробурмотіла вона.

— Якщо шукаєш перший курс, то ти вже вдруге проходиш повз нього.

Катя різко обернулася. Біля стіни стояла дівчина з телефоном у руках. Вона не посміхалася. І це їй чомусь сподобалося.

— Ти рахуєш?

— Ні. Просто ти дуже помітно заблукала.

— Я не заблукала.

Дівчина підняла брову. Катерина видихнула.

— Добре. Трохи.

Вона показала їй номер аудиторії. Дівчина подивилася.

— Тобі поверхом нижче.

Вона кілька секунд мовчала.

— Звичайно.

— Я теж туди.

— Тоді веди.

— Командувати почала швидко.

Катерина подивилася на неї.

— Це було прохання.

— Непереконливе.

— Я втомилася ще до початку навчання.

— Це університет. Ти швидко звикнеш.

Катя тихо засміялася. Можливо, вперше за весь ранок. У перший день вона запам'ятала небагато. Своє прізвище, яке викладачі постійно вимовляли неправильно. Кілька імен одногрупників. Розклад.

І величезну кількість інформації, яку вона точно забуде вже наступного дня. Люди навколо знайомилися. Обмінювалися номерами. Домовлялися створити спільний чат. Дівчина мовчки сиділа за столом і записувала розклад у телефон.

— Ти є в соціальних мережах?

Вона підняла голову.

Перед нею стояла одна з дівчат із групи.

— Є.

— Дай свій профіль.

Катерина назвала ім'я. Дівчина кілька секунд шукала.

— У тебе там нічого немає.

— Так.

— Жодної фотографії?

— Так.

— І десять підписників?

— Ти хочеш провести розслідування чи просто додати мене?

Дівчина засміялася.

— Просто цікаво.

— Мені теж іноді цікаво, чому люди так багато викладають у мережу.

— Ти дивна.

Катерина знизала плечима.

— Це не найгірше, що про мене можуть сказати.

Дівчина пішла.

А Катя ще кілька секунд дивилася їй услід. Потім знову опустила погляд на телефон. На екрані було одне непрочитане повідомлення. Від невідомого номера. Вона дивилася на нього кілька секунд. Потім заблокувала телефон. Не відкриваючи. Після останньої пари інші студенти ще залишалися біля університету. Хтось ішов у кафе. Хтось фотографувався. Хтось голосно обговорював перший день. Катерина подивилася на годинник. У неї було сорок хвилин. Якщо вона зараз піде швидко, встигне до торгового центру без запізнення. Тому вона просто поправила сумку й пішла.

Ніхто її не зупинив. Ніхто не запитав, куди вона поспішає. І чомусь це одночасно засмутило її та принесло полегшення.

На роботі було шумно. Як завжди. Кавомашина працювала майже без перерви.

Люди замовляли.

Люди поспішали.

Люди нервували.

Люди іноді дивилися на неї так, ніби вона особисто відповідала за те, що їм довелося чекати дві хвилини.

Катя усміхалася. Тому що так було потрібно.

— Американо без цукру.

— Будь ласка.

— А ви точно зробили без цукру?

— Ви ще не куштували.

— Я просто питаю.

— Точно.

— А молоко звичайне?

Дівчина подивилася на стакан.

— Як ви замовляли.

— Добре.

Він пішов.

Катерина кілька секунд дивилася йому вслід.

Потім тихо сказала:

— Дякую, що пережив.

Її напарниця поруч тихо засміялася.

— Ти колись навчишся мовчати?

— Сподіваюся, ні.

Додому вона повернулася пізно.

У квартирі було тихо. Принаймні відносно тихо. Десь працював телевізор. На кухні горіло світло. Хтось залишив у раковині посуд. Катерина зняла куртку. Подивилася на нього. Потім на годинник. Потім знову на посуд.

— Не моє.

І пішла до своєї кімнати. Вона зачинила двері. Скинула сумку на підлогу. Сіла на ліжко. Кімната була маленькою. У ній було ліжко. Стіл. Шафа.

І вікно, за яким було видно частину чужого будинку. Не те життя, про яке вона мріяла. Але своє. Принаймні зараз. Катерина лягла на спину й подивилася в стелю. Завтра знову буде університет. Потім робота. Потім дорога додому. Потім кілька годин сну. І знову все спочатку. Вона знала, що буде важко. Вже було важко.