ЕПІЛОГ 2

Три роки потому

Агата

Ми сиділи на одному з пагорбів парку Бют-Шомон у компанії парижан, абрикосового заходу сонця та рожевого вина. Ой, трохи навпаки. Вино було абрикосовим, а захід сонця…

Не можу сказати, що він був набагато красивішим, ніж у нас у Громовому, але й заперечувати не буду: атмосфера Франції додавала певної чарівності всьому, що відбувалося. І заходу сонця теж.

Ми з Віктором розташувалися приблизно посередині схилу, трохи правіше від основної маси людей. Ми вже поглинули нашу пізню паризьку вечерю, що складалася з багета, трьох видів сирів і згаданого мною абрикосового лікеру.

Я сиділа, трохи відхилившись назад і впираючись долонями в землю. Віктор лежав, поклавши голову мені на стегна і заплющивши очі. Ноги приємно боліли після довгого й насиченого туристичного дня.

Я вдивлялася в людей, освітлених останніми променями призахідного сонця. Хтось сидів на картатому пледі з книгою, яку, очевидно, давно перестав читати. Молода пара сперечалася про щось упівголоса, але так ліниво й добродушно, що їхня суперечка більше нагадувала флірт. Кілька студентів грали на гітарі, час від часу збиваючись із ритму та дружно сміючись із власних помилок. Трохи нижче схилом літній чоловік у солом’яному капелюсі вигулював крихітного собаку, який із виглядом великого дослідника обнюхував кожну травинку.

— Ну що? — ліниво запитав Віктор, не розплющуючи очей. — Уже знайшла всіх своїх улюблених персонажів?

Я усміхнулася. Це стало моїм улюбленим заняттям у подорожах.

— Звісно.

— І хто сьогодні переміг?

— Он та жінка з книгою.

— Чому? — Горовий на мить підняв голову, простеживши за моїм поглядом.

— Тому що вже десять хвилин дивиться на одного й того самого чоловіка і жодного разу не перегорнула сторінку.

Віктор тихо розсміявся.

— Думаєш, він помітив?

— Чоловіки зазвичай помічають таке на третю добу.

— Неправда! — Горовий одразу перестав дрімати від обурення. — Я помітив одразу!

— Я тебе не розглядала! — весело заперечила я.

— Зовсім? — він лукаво примружив одне око.

— Зовсім, — копіюючи його, відповіла я.

— Брешеш.

— Можливо.

Віктор задоволено усміхнувся й знову влаштувався зручніше.

Вітер приніс запах нагрітої трави та чогось солодкого, схожого на карамелізовані горіхи.

Я провела пальцями по чоловічому волоссю. За ці роки «солі» в ньому помітно побільшало. Але Горовому, чорт забирай, дуже личила навіть сивина.

— Про що думаєш? — уже серйозно запитав Віктор.

Я подивилася на горизонт, де небо поступово переходило з рожевого в бузкове, а потім глянула в улюблені темно-зелені очі й чесно відповіла:

— Про нас.

— Що саме? — Віктор перехопив мою руку, поклавши собі на груди й накривши своєю.

Я спробувала сформулювати все так, як відчувала.

— Про те, як дивовижно все склалося… Я розчарувалася в житті. Уже нічого приємного від нього не чекала. А тут ти… Сексі-гендиректор! — я ніжно усміхнулася Віктору, відчуваючи, як від сентиментальності моменту до очей підступають сльози. — Не думала, що можна закохатися, коли тобі майже сорок…

— Я розумію, про що ти, — він підніс мою долоню до своїх губ, а потім весело додав: — А мені, між іншим, було вже майже п’ятдесят, коли бабахнуло!

— Бабахнуло… — усміхаючись, повторила я.

Повисла невелика, але затишна пауза. А потім я продовжила розмірковувати вголос:

— Але все ж таки це не типова закоханість.

— А що? — з цікавістю розглядаючи мене, уточнив Віктор.

Я спробувала пояснити, але виходило не дуже. Не знала, як одним словом об’єднати усвідомлений вибір, пережиті труднощі, вдячність, повне прийняття переваг і недоліків, повагу, довіру, взаєморозуміння, уміння розмовляти й водночас висловлювати почуття без слів…

— Не знаю… — зрештою сказала я. — Це якесь мудре кохання, чи що…

— Зріле? — запропонував Віктор.

— Напевно… Може, це навіть не кохання… — задумливо припустила я.

— Ні? — Віктор ледь усміхнувся.

— Може, це щось більше. Те, чому ще не придумали назви…

— Більше, ніж кохання… — тихо повторив Віктор, задумливо дивлячись у небо. — А мені подобається.

Я всміхнулася й торкнулася його чола другою рукою. Кілька секунд просто гладила й милувалася ним, а потім нахилилася й поцілувала.

— Агато… — прошепотів Віктор мені в губи.

— М?

— Я тебе більше, ніж кохаю.

Я тихенько хмикнула, потерлася своїм носом об його й прошепотіла:

— І я тебе…

Сонце остаточно сховалося за деревами.

Схилом почали запалюватися маленькі вогники ліхтарів. Хтось почав збиратися. Хтось — співати пісні. Париж поступово поринав у ніч.

А ми так і сиділи, обійнявшись. Ми нікуди не поспішали.

Ми просто були щасливі.

Саме зараз.

Тому що мати «зараз» — це вже дуже багато.